ЕРГОНОМІКА (гр. ergon — робота + nomos — закон) — наука, що займається комплексним вивченням і проектуванням трудової діяльності для вдосконалення знарядь і умов праці та підвищення рівня професійної майстерності.
Поліпшення умов трудової діяльності не може бути досягнуто тільки шляхом удосконалювання машин, а повинно вирішуватися в комплексі, у системі людина — машина — виробниче середовище. Отже, Е. є основою контактів між технічними та біологічними дисциплінами та науками про людину та її трудову діяльність і одержала в різних країнах неоднакові назви.
Термін «Е.» був започаткований в Англії в 1949 р., коли група вчених заснувала організацію, що займалася ергономічними дослідженнями суспільства. У США ця наукова дисципліна отримала назву «Дослідження людського фактора» (Human Faktors «HF»); у Німеччині — «антропотехніка». У 1921 р. відомий російський психолог В.Н. М’ясищев вважав за доцільне систематизувати знання з погляду їх відношення до праці й об’єднати цю точку зору єдиним терміном «ергологія» — учення про працю людини. Появу такої дисципліни він обґрунтовував тим, що трудова діяльність не вивчається жодною з існуючих наук і не є складовою жодного із предметів. З 50-х років XX ст. дослідження в цій галузі отримали назву Е.
Ергономічні дослідження базуються на системному застосуванні методів різних наук, на межі яких виникають і вирішуються проблеми вивчення системи людина — машина. Е. використовує методи дослідження, які застосовують фізіологія, психологія, соціологія, гігієна праці, функціональна анатомія, кібернетика, системотехніка, технічна естетика тощо. Е. як наука — не просте узагальнення тих наук, на які вона спирається, її головне завдання — створення таких умов праці для людини, які сприятимуть збереженню здоров’я, підвищенню ефективності праці, зниженню стомлюваності. Для цього Е. узгоджує й об’єднує в складну систему окремі рекомендації різних наук, у результаті чого досягається синтез людського і технічного аспектів. Е. як наука має внутрішню структуру. Вона поділяється на мініергономіку, мідіергономіку, макроергономіку. З моменту її формування дослідження проводилися в галузі антропології, фізіології праці, біомеханіки, психології. У сучасний період розвитку науки акцент роблять на безпеці праці, вивченні проблем напруженості праці, біомеханіки, проблемах у сфері взаємовідносин людина — комп’ютер. У цілому виділяють такі пріоритети ергономічних досліджень: військова ергономіка (1950); промислова ергономіка (1960); ергономіка товарів широкого вжитку (1970); людина — комп’ютер і ергономіка програмного забезпечення (1980); когнітивна й організаційна ергономіка (1990). Наприкінці XX ст. формуються такі три основні напрямки ергономічних досліджень: Е. фізичного середовища (усе, що має відношення до фізичної праці: робоча поза, обробка матеріалів, проблеми опорно-рухового апарату); когнітивна ергономіка (пов’язана з такими психічними процесами, як сприйняття, пам’ять, прийняття рішень тощо); організаційна ергономіка (питання, пов’язані з оптимізацією соціально-технічних систем, включаючи їх організаційну структуру та процеси керування при виконанні групової роботи).
Муніпов В.М., Зінченко В.П. Ергономіка. — Запоріжжя, 2001; Сейдлер Д., Бономо П. Посібник з ергономіки. — М., 2000.