ПРОКЛІ́Н, рідше ПРОКЛЬО́Н, льо́ну, ч.
1. Лайливий вислів, який виражає різкий осуд кого-, чого-небудь, велике обурення кимсь, чимсь, ненависть до когось, чогось і т. ін.
[Елеазар:] Мовчання. Який прокльон страшніший над мовчання? (Леся Українка);
Розпочалась правдива війна родинна з звичайними пригодами: сварками, прокльонами, криками на все село і бійками (І. Франко);
Вигуки бриніли і згасали разом з іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони (З. Тулуб).
2. Те саме, що прокля́ття 1.
Хто в час пожежі край свій кине І .. в чужий втече, Того весь вік огонь пече І проклін рідної країни (О. Олесь);
Ворогам – покара і прокльон, А народу – пісня величава (Т. Масенко).
3. перев. чого. Те, що обтяжує, мучить, робить нещасним когось, завдає лиха, горя тощо.
Зламати нам судьби проклін! Ударив дзвін! (Леся Українка);
“Дивіться ж, діти, онде він , – Який похилий і знебулий. Похмурий, темний, як зігнули Його зневага і проклін!” (М. Зеров).
Посила́ти прокльо́ни див. посила́ти;
(1) Прокльо́ни поби́ли кого – кого-небудь спіткало горе, нещастя через чиї-небудь недобрі побажання.
Вона боялась, що її проклін побив Мелашку, як лиха година (І. Нечуй-Левицький);
Так же сталося і цього разу – чи то вже наша недоля була, чи побили нас прокльони, що Мавр дочці посилав (страшна то річ, як батько прокляне, хто б він не був) (М. Лукаш, пер. з тв. М. Сервантеса).
ЛА́ЙКА (образливе, принизливе слово), СВА́РКА, ПРОКЛІ́Н (ПРОКЛЬО́Н рідше), ПРОКЛЯ́ТТЯ (з лиховісним побажанням); МАТЮ́К розм. (звич. з образливим ужитком слова "мати"). Саламур — зовсім не лайка, нічого в цьому образливого не бачу (О. Гончар); Не дай же, Боже, справдиться його сварка (Панас Мирний); Страшний лемент знявся у залі, на підлітка посипалися прокльони і лайки за те, що перервав сеанс (Ю. Щербак); На пошту.. вона вдерлася роз'ярена, з повним ротом проклять: — Що вони там думають, іроди? (О. Гончар); — Переймай! — загорланив він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби поприщулялися (Григорій Тютюнник). — Пор. гру́бощі.
ПРОКЛЯ́ТТЯ (осуд, супроводжуваний зловісним пророкуванням, побажанням), ПРОКЛІ́Н (ПРОКЛЬО́Н рідше), КЛЯТЬБА́, ЗАКЛЯ́ТТЯ, ЗАКЛИНА́ННЯ, КЛЯТТЯ́ діал.; АНА́ФЕМА (АНА́ХТЕМА) заст. (прокляття з відлученням від церкви). Батьківське прокляття мало таку велику силу, що ніякі молитви, ні пости не змивали його (М. Томчаній); І в ранок той, коли ударять дзвони І вас на суд народний приведуть, Із тисяч уст розітнуться прокльони І вам на голову впадуть (О. Олесь); Аніскільки не хоче вона скаржитися на нього, нема йому від матері ні осуду, ні клятьби (О. Гончар); Мов закляття якесь нависло над родом — на віку не мали талану (К. Гордієнко); Як прокляття комусь, як гірке заклинання, Як далекої згадки протяжне ридання, Звуки — сльози роняє струна (Л. Забашта); Ой згадуй про мене, здіймай кляття з мене, горлице сивенькая (Словник Б. Грінченка); Раптом вона згадала про прокляття, і страх відбився на її обличчі. — Та плював я на його анафему, — заспокоював Мічурін дружину (О. Довженко); Прокляття й анахтеми підпираються позбавленням права на одержання допомоги від благодійних установ (В. Еллан).
рідше прокльон, -льону, ч.
1) Лайливий вислів, який виражає різкий осуд кого-, чого-небудь, велике обурення кимсь, чимсь, ненависть до когось, чогось і т. ін. Посилати прокльони.
2) Те саме, що прокляття 1).
3) перев. чого. Те, що обтяжує, мучить, робить нещасним когось, завдає лиха, горя тощо.
(мн. прокльони) див. прокляття
【阳】 见 прокляття
Проклі́н, -кльо́ну; -кльо́ни, -нів
Праклён