НЕХІТЬ

НЕ́ХІТЬ, хоті, ж.

1. Небажання робити що-небудь; неохота.

– Ти старомодна аристократка моя, – закинув я жартом, зачувши її нехіть до подорожі (О. Кобилянська);

З пошани до Оріховського, перемагаючи в собі нехіть, Дарка вилізла на горище й дістала звідтіль брошуру (Ірина Вільде);

// у знач. присл., розм. З неохотою; неохоче, знехочу, нехотя.

Шура нехіть присіла на краєчок лавки, нервово мнучи в руках край хвартуха (С. Добровольський).

2. Неприязнь до кого-, чого-небудь.

В серці у Гната накипала ненависть до нелюбої жінки, нехіть до своєї хати (М. Коцюбинський);

[Кай Летіцій:] Та... я вже не вперше у тебе помічаю тую нехіть до цезаря (Леся Українка).

НЕБАЖА́ННЯ перев. з інфін. (відсутність бажання, прагнення робити що-небудь), НЕОХО́ТА до чого, з інфін. і без додатка, НЕ́ХІТЬ до чого і без додатка; ЗНЕОХО́ТА перев. без додатка, розм. (відсутність бажань, байдужість). — Батьківське невміння чи небажання знайти з дитиною душевний контакт — від цього найчастіше зароджуються всі бурі конфліктів та правопорушень... (О. Гончар); Молодий хлопець, обізвавшись до його одним словом, і то з неохотою, знов мовчав (І. Нечуй-Левицький); Ганна замкнулася в собі, відчуваючи якусь нехіть до всього (В. Козаченко); Вона (осінь) закриває перспективи, відбирає ясність, оживлює сумніви та знеохоту (І. Франко).

НЕОХО́ЧЕ (без бажання), НЕ́ХОТЯ розм., ЗНЕ́ХОТЯ розм., НЕХОТЯЧИ́ розм., НЕ́ХІТЬ розм., ВІДНЕ́ХОТЯ діал., ВІДНЕ́ХОЧУ діал., ЗНЕ́ХОЧУ діал. Військо збиралося тяжко, забарливо, неохоче (П. Загребельний); — А що — ми? Ми люди темні, нам якби гроші та харчі казенні, — нехотя промимрив хазяїн (Є. Гуцало); Вогонь палахнув нехотячи, та, коли війнув вітер, зайнявся бадьоріше (І. Чендей); Шура нехіть присіла на краєчок лавки (С. Добровольський).

[nehit']

ж.

niechęć

див. лінощі

Не́хіть, -хоті, -хоті, -хіттю