ПРУ́ДКО

ПРУ́ДКО, присл. 1. Присл. до прудки́й. Робота йшла прудко (Фр., VI, 1951, 117); Дівчина.. висмикнула свою руку і стрибнула від нього так прудко, що її накрохмалена спідниця аж залопотіла (Коцюб., І, 1955, 233); Шарпнули двері — і Саранчук прудко, як білка, мотнувсь по гвинтових сходах на дзвіницю (Головко, II, 1957, 354); Пішов Кирик до панотця. Побіг швидко, прудко (Україна.., І, 1960, 194); Еней наш плив хоть дуже прудко, Та вже ж він плавав не деньок (Котл., І, 1952, 113); Прудко біжить та річка.. до самої луки зеленої, — по луці вже тихо і широко розливається (Вовчок, І, 1955, 180); [Звізденко:] Стріляв і я колись.. Дика качка летить прудко, але поціляв (Мик., І, 1957, 246); Чутка про все це прудко поширилася по депо (Сенч., Опов., 1959, 153); [Гострохвостий:] Та повертайся, Педоре, так прудко, як я! Насилу волоче ноги! (Н.-Лев., II, 1956, 502). 2. діал. Скоро. День такий.. коротенький, прудко вечір наступав, й у хатці темно робиться (Вовчок, І, 1955, 289); Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години (Зеров, Вибр., 1966, 113). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 360.