САМОВРЯДУВА́ННЯ, САМОУРЯДУВА́ННЯ

САМОВРЯДУВА́ННЯ, САМОУРЯДУВА́ННЯ, я, с. 1. Форма управління, за якого суспільство, певна організація, господарська чи адміністративна одиниця тощо має право самостійно вирішувати питання внутрішнього керівництва. Організація революційного самоврядування, виборів народом своїх уповноважених є не пролог, а епілог повстання (Ленін, 11, 1970, 161); Уряд [Петра І] почав дедалі більше обмежувати козаче самоврядування, бо самостійне козацьке військо було для нього небезпечне (Іст. СРСР, II, 1957, 16); При комунізмі державу буде замінено громадським самоврядуванням (Ком. Укр., 4, 1962, 60); // Виборна установа, яка здійснює таке управління. Розправившись з Базилевським, турбаївці обрали самоврядування (Гончар, Таврія, 1952, 195); Столяров коротко оглянув простору кімнату — в кабінеті глави міського самоврядування йому доводилось бути вперше (Смолич, V, 1959, 778). 2. Право державної одиниці самостійно вирішувати питання внутрішнього законодавства й управління, а також мати свої урядові органи. Всі області держави, що відрізняються побутовими особливостями або національним складом населення, повинні мати широке самоврядування і автономію.. (Ленін, 23, 1972, 303); Боротьба колоній за самоврядування. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 32.