АКАФІСТ

ака́фіст

• акафіст

(від грец. 'α — префікс, що означає заперечення, і καθίζω — сідаю)

- жанрова форма християнської гімнографії. Сформувалась на візант, грунті протягом 4 — 7 ст. і поширилась у л-рах Пд.-Сх. Європи зрілого та пізнього середньовіччя, зокрема в східнослов'ян. країнах. А. — багатострофний гімн на честь Ісуса Христа, богородиці, ін. святого. Співали його стоячи (звідси й назва). А. починається зачином — кукулієм, після якого 12 більших строф — ікосів — чергуються з 12 меншими — кондаками. Кожний ікос складається з 6 пар рядків хайретизмів — звертань до об'єкта оспівування, які починаються привітанням "хайре", тобто "радуйся". Римування в А. має регулярний характер. Усім ікосам властива однакова (повторювана) ритмічна структура. Кукулій з'єднується з ікосами спільним рефреном, але відрізняється від них ритмічно. Кондаки мають ін. рефрен ("аллілуя!"). Найдавнішим А., що став за еталон жанру, вважається "Акафіст божій матері", датований 6 — 7 ст. Це гімн богородиці з приводу звільнення Константинополя від облоги персів і аварів 626. Авторство його приписується Романові Солодкоспівцю (п. бл. 560), патріархові Сергію (п. 638) або Георгію Пісіду (кін. 6 — 7 ст.). До найпопулярн. у східнослов'ян. гімнографії належать А. Ісусові Найсолодшому, Успінню Богородиці, Миколі Чудотворцю і київський А. святій Варварі, авторство якого приписують укр. церк. діячеві Іоасафові Кроковському. Збірки А. наз. акафістниками. Склад різних акафістників не однаковий. Перше східнослов'ян. друковане видання А. здійснив 1525 Франциск Скорина; укр. видання А. — 1625, 1629, 1636, 1654, 1697, 1716 і, зокрема, "Треакафістний молитвослов" Лаврентія Кршоновича (Чернігів, 1697).

■ Літ.: Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. М., 1977.

В. І. Крекотень.

АКА́ФІСТ, а, ч.

1. рел.-церк. У християнському богослужінні – різновид церковних хвалебних пісень на честь Христа, Богородиці та святих, під час якого присутні стоять.

– Треба буде Акафіст найняти Миколаєві святому Й на часточку дати (Т. Шевченко);

Проповідував він трохи не щонеділі у церкві і безустанно правив молебні та акафісти Богові (Панас Мирний);

Далі були акафісти Спасителю і Божій Матері, молитви до святого причастя, євангельські співи (Ю. Мушкетик).

2. Літургічна поезія.

У Гириній хаті черниці акафіста читали (П. Куліш);

Акафіст виник у Візантії у VI–VII століттях, набув поширення у грецькій церковній літературі зрілого та пізнього Середньовіччя, а звідти перейшов у східнослов'янську релігійну поезію (з наук. літ.).

(пізньогр., дослівно несидячий)

форма християнської гимнографії, достосована до відправи особливих церковних служб на честь Ісуса Христа, Богородиці, св., свят чи святощів, що здійснювалася за участю всіх молільників навстоячки; витворилася у Візантії впродовж VI-VII ст. і набула поширення в країнах Пд.-Сх. Європи; першим та еталонним вважається Акафіст до Пресвятої Богородиці, можливі автори: Роман Сладкопівець (помер бл. 560), патріарх Сергій (помер 638) чи Георгій Пісида (кін. VI-VII ст.); 1525 перший друкований слов'янський Акафістник (збірка а.) видав Фр. Скорина.

Ака́фіст:

— служба в православній, греко-католицькій церкві, під час якої виконуються релігійні гімни [44-1]

— служба в православній, уніатській церкві, під час якої виконуються релігійні гімни [44-2]

— урочисто-хвалебний церковний спів [3]

[akafist]

ч.

akafist, litania реліг.

Церковний піснеспів