ПРОКИСА́ТИ

ПРОКИСА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОКИ́СНУТИ, ну, неш, док. 1. Ставати кислим. Нехай кисне, — не прокисне, да нікому їсти (Чуб., V, 1874, 133); // Псуватися, киснучи. * Образно. «Мало їх [Рахметових], — говорить Чернишевський, — але ними розцвітає життя всіх; без них воно заглухло б, прокисло б» (Кол., Терен.., 1959, 195); // розм. Просякати кислим, набувати кислого запаху. Повітря в кімнаті прокисло; Пелюшки прокисли; // Насичуючись вологою, розбухати. 2. перен., розм. Жити одноманітно, нудьгуючи. — Як припам’ятаю [пригадаю], що я мало не все життя прокиснув у канцелярії над бомагами [бумагами].., то аж злість бере… (Коцюб., І, 1955, 461). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 199.