ЕЛАТИ́В, а, ч., лінгв.
1. Значення безвідносно великої міри ознаки, яке виражене формами найвищого ступеня, особливо в їх експресивному вживанні.
У центрі поля суперлативності – найвищий ступінь порівняння прикметників (відносний суперлатив та його різновиди), а на периферії – абсолютний суперлатив (елатив), який позначає істотне перевищення або недосягнення норми (з наук. літ.).
2. У фіно-угорських мовах – категоріальна форма відмінка зі значенням руху зсередини назовні.
Елатив – початковий відмінок у фіно-угорських мовах (з наук. літ.).
-а, ч.
1) Найвищий ступінь порівняння з безвідносним значенням.
2) Відмінок із значенням виходу (вихідних) у деяких мовах.