(староукр. етнонім, вживаний у народній та літературній мові до кін. XIX ст. — жиди)
семітський народ, з ХIII ст. до н.е. до I ст. н.е. проживав на території Палестини; опісля розпорошений на Близькому Сх., у Пн. Африці, Європі, а пізніше також в Америці; у діаспорі розпався на багато етнічно-культурних груп (ашкеназі, сефарди, сх. є.) з окремими мовами і діалектами (їдиш, ладино та ін.), але спільною релігією (юдаїзм); у середні віки є. обмежували у правах (гето) і відправляли на вигнання; вони шукали притулку (в тому числі у Речі Посполитій); у ХIX-ХХ ст. поряд із традиціоналістичними були групи, які прагнули асимілюватись і, навпаки, відродити національні зв'язки й утворити власну державу (сіонізм); під час II Світової війни німці у Німеччині та на окупованих територіях знищили бл. 6 млн. є.; тепер на світі живуть бл. 14 млн. є., у т.ч. 4,3 млн. — у державі Ізраїль; мова іврит.
-їв, мн. (одн. єврей, -я, ч.; єврейка, -и, ж.).
Загальна назва народностей, які живуть у різних країнах та об'єднані спільністю походження від давньоєврейського народу, що населяв Палестину до перших століть нашої ери.