ДІДУ́НЬ

ДІДУ́НЬ, рідко ДІДУ́НЬО, ня, ч., розм. Те саме, що діду́сь. А зимою холодно. Нічим затопити, То й питається дідунь: «Що, синку, робити?» (Рудан., Переслів’я, 1958, 16); — Дідуню, — сказала Гапочка, — у вас зовсім очки не дивляться. Бідний ви, дідуню, бідний (Ю. Янов., І, 1954, 104). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 299.

Діду́нь, діду́ньо, ня, м. 1) Дѣдушка. Св. Л. 274. Помолись, дідуню, за умершего татуня. Чуб. ІІІ. 28. Ум. Діду́нечко. Чуб. V. 1130. 2) Дідунь. Насѣк. Dorcadion bolosericeum. Вх. Зн. 78. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 389.