ПОВНОЛІ́ТТЯ

ПОВНОЛІ́ТТЯ, я, с. Вік, після досягнення якого людина стає повноправним громадянином. — Їх батько був старшим канцеляристом, то по його смерті йде на них третя частина його пенсії аж до їх повноліття (Фр., VI, 1951, 199); Кілька днів приглядався до доньки, вишукуючи симптомів розладу, і, не знайшовши таких, викликав до себе в кабінет і сказав уже не як лікар, а як батько, що коли вона не піде вчитися, то він, незважаючи на її повноліття, поб’є на ній ременяку до пряжки (Тют., Вир, 1964, 450); // Повна фізична й духовна зрілість. Змушений був [Орест] признатись собі, що його перше враження, ніби Олена на якомусь відтинку не досягла свого духовного повноліття, було помилкове (Вільде, Сестри.., 1958, 318). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 685.