ЧУ́ДНО.
Присл. до чудни́й.
Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії [ті] музики та гопаки у такий смутний час (П. Куліш);
[Гайка:] Та невже ж Домаха і справді нас покинула? Як же чудно стало в хаті, неначе у пустці! (М. Кропивницький);
[Оленка:] Як вас чудно прозивають. [Гострохвостий:] Може й чудно (І. Нечуй-Левицький);
Чудно переставляли ноги коні і топтались на місці (Ю. Яновський);
– Скучила, Тимофію, за тобою .. – Чудно, – зверхньо погляне на неї (М. Стельмах);
// у знач. пред.
Йде Харитя селом і якось їй чудно. Ніколи не ходила сама так далеко від хати (М. Коцюбинський);
Чудно мені, але й приємно: я ще такий маленький, а мати вже величає мене солдатом... (П. Колесник).
ДИ́ВНО, ЧУ́ДНО, ДИВОВИ́ЖНО, НАВДИВОВИ́ЖУ, ЧУДЕРНА́ЦЬКО (ЧУДЕРНА́ЦЬКИ), НЕЗВИ́ЧНО, НА ДИ́ВО, НА ПРОДИ́ВО розм., ДИВО́ЧНО розм. Мов намальований сіяв (гість), І став велично на порозі, І, уклонившися, вітав Марію тихо. Їй, небозі, Аж дивно, чудно (Т. Шевченко); Для неї, яка з трійок не вилазила, було просто дивовижно, як він швидко все схоплював (О. Гончар); — Де ти там у гаспида таскавсь? Іще навдивовижу, як-то добрів і знайшов свою хату (Г. Квітка-Основ'яненко); Він чудернацько змахнув руками, ніби збирався летіти під хмари (В. Кучер); На дорозі стояла машина, чудернацьки розфарбована (Ю. Яновський); Зеленіло свіже, вимите дощем село. Воно кликало парубка в свою незвично принадну глибінь (М. Стельмах); Килина тільки всміхнулась.. І, на диво, почувалась ні зажуреною, ні враженою (Є. Гуцало); Його живіт страшенно випнувсь, як здоровецький гарбуз, що часом на продиво вродить у городі між меншими (І. Нечуй-Левицький); Тіні місячні біжать, І кожна з них дивочно мінить Гаї, що мурами стоять (М. Рильський). — Пор. 1. ди́вний.
чудно́! — tuhaf şey!
чудно! - 真令人奇怪的!