ЗАПОВІ́Т
ЗАПОВІ́Т, у, ч.
1. Офіційний документ, який містить розпорядження певної особи щодо її майна на випадок смерті. Стрий їх матері помер, не зробивши заповіту, і полишив значний спадок у готівці й земельних добрах (Фр., VI, 1951, 203); Кожний громадянин і кожна громадянка можуть за життя розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Таке розпорядження називається заповітом (Рад. суд на охороні прав.., 1954. 60); // Передсмертна воля. Стоять чумаки, вірнеє браття, круг конаючого, похиливши сумно голови, і обіцяють вони сповнити його заповіт… (Коцюб., І, 1955. 182).
2. перен. Настанова, наказ, дані послідовникам або нащадкам. [Жірондист:] Я писати буду до незнайомих друзів. Я лишу свій заповіт нащадкам по ідеї (Л. Укр., II, 1951, 166); Народ виконав Шевченків заповіт, поховав поета на могилі, звідки видно і лани широкополі, і Дніпро, і кручі… (Чаб., Шляхами.., 1961, 57); — Але умова, Павле Макаровичу, — ви книжки не зачитуєте. — Ну, певно ж. — Це я і так порушую дідусів заповіт, щоб жодна книга не виходила поза стіни цієї бібліотеки (Головко, II, 1957, 489); // Те, що увійшло в традицію, встановилося з давніх часів. Свобода торгівлі, свобода обміну була сотні років для мільйонів людей найбільшим заповітом економічної мудрості, була найміцнішою звичкою сотень і сотень мільйонів людей (Ленін, 31, 1951, 98).
3. Те саме, що за́повідь 2. — Навчання в нас — найперший заповіт, — посміхнулась куточками уст Ганна Василівна (Донч., VI, 1957, 421).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 269.