ОБВИКА́ТИСЯ

ОБВИКА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ОБВИ́КНУТИСЯ і ОБВИ́КТИСЯ, кнуся, кнешся, док. 1. з чим і без додатка. Призвичаюватися до незнайомого місця, середовища і т. ін.; оббуватися, освоюватися. Були й такі [загони], що довгенько збиралися, згукувалися, обвикалися з лісом і небезпекою і аж тоді починали потикатися на шляхи, на станції (Хор., Незакінч. політ, 1960, 67); Слухає цей гомін Стасикова мати-переселенка, вона ще не зовсім обвиклася в цих краях (Гончар, Тронка, 1963, 148); // Позбуватися почуття остраху, боязні; переставати боятися. Сергій побрів.. під невисоку, обпалену біля кореня грушу-степівку,. На її вершечку чичекала сорока, але вона не тікала — обвиклась (Мушк., Чорний хліб, 1960, 5). 2. Набувати певних навичок, досвіду (у праці і т. ін.). В полоття втяглася Оленка, обвиклася (Горд., II, 1959, 141). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 470.