ПОВІРИТИ

ПОВІ́РИТИ¹, рю, риш, док.

1. Прийняти що-небудь за істину, вважаючи дійсним, існуючим.

Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! (Т. Шевченко);

А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?.. (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Коли ви не вірите в такі дрібниці, то чи повірили б ви в те, що я плив Магеллановою протокою (Ю. Яновський);

// Зрозуміти, усвідомити, що так є насправді.

Ох, досі не можу повірить, Що ти вже не любиш мене! (Леся Українка);

Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на нього стільки дурниць (Григорій Тютюнник);

Серцем Неля ще й досі не могла повірити в те, що розум давно мусив визнати за факт: сестра просто-напросто продала її маклерові (Ірина Вільде);

// Дістати певність у чомусь, переконатися.

Ще почекали, немає отця Сидора, і тоді всі повірили і зрозуміли, що служба закінчена і чекати нічого (О. Довженко).

2. кому, чому, в кого. Відчути довір'я до кого-, чого-небудь, пройнятися вірою в чиюсь щирість, порядність.

– А чому ж ви тій жінці повірили? – А то така жінка, що мож [можна] їй вірити (Г. Хоткевич);

А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повірила їй, а відтак зробила й своєю помічницею (С. Скляренко);

Солдат відчув плече солдата, Народ повірив у народ (Т. Масенко);

// Зрозуміти, усвідомити, що хтось каже правду.

[Анна:] І як ви от зараз підете із сього дому, я всім скажу і всі тому повірять, що тут були розбійники та й годі (Леся Українка);

– Ти нам повір, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловік (Ю. Яновський).

3. Почати вірити.

[Василь:] А коли я не вірю. Докажи ж мені, докладно доведи до того, щоб я повірив (Панас Мирний);

Вона казала се так весело і твердо, Що я повірила в свою щасливу долю, І вірила,аж поки не зросла... (Леся Українка);

Коли б ти знав, як я часами прагну повірити, ну, хоч отак, як ти, в те християнство! (Леся Українка);

Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в бога... Я ж біля тебе, я тільки тобі... (В. Сосюра).

4. тільки 2 ос. одн. і мн. та наказ. сп., у знач. вставн. сл. Уживається для підсилення вірогідності сказаного і більшого переконання того, до кого звернена мова.

– Повір, Мотре, що нікому воно не легко (Панас Мирний);

В Неаполі пісня, як хліб і повітря .. І вулиці назва лунає, повірте, Мов пісня найкраща – Санта-Лючія (Л. Дмитерко);

– Скільки було нас там, .. як один, впали навколішки й поцілували землю... повіриш, заплакали, як діти (О. Гончар).

Ві́рте / пові́рте [моє́му] сло́ву див. ві́рити.

◇ Не ві́рити / не пові́рити [свої́м (вла́сним)] ву́хам ([своє́му (вла́сному)] слу́ху) див. ві́рити;

Не ві́рити / не пові́рити [свої́м (вла́сним)] оча́м див. ві́рити;

(1) Пові́рити на сло́во – повірити лише словам без будь-якого фактичного підтвердження.

[Парвус:] Поганам я на слово не повірю ніколи в світі (Леся Українка);

Сам собі́ не ві́рить / не пові́рить див. сам;

(2) Так і пові́рить (пові́рив) хто кому – уживається для вираження сумніву, недовіри до того, хто щось зробив, сказав.

[Палажка:] Кажи, хтось тобі так і повіре [повірить]! (Панас Мирний);

– Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі (А. Головко).

ПОВІ́РИТИ² див. повіря́ти.

ВІ́РИТИ (бути впевненим у чому-небудь, йняти віри; бути релігійним), ВІ́РУВАТИ. — Док.: пові́рити, уві́рувати (вві́рувати). Та любо вірити, що знов земля цвістиме І новий плід зачне (М. Рильський); Адже й гяури вірять в аллаха!.. (М. Коцюбинський); На сни, мовляв, не потурай; А рад я снам отим без міри, Бо міцно вірую в свій край, Як неньці йме дитина віри (П. Грабовський); — Двадцять п'ять років тому був я не отець Христофор, а звичайнісінький семінарист.., кінчив навчання, вірував, молився і викохував свій сад (О. Довженко); Я був би ладен увірувати в Бога, коли б після смерті мене запроторили в таку розкіш (Ю. Смолич).

I. ЗВІРЯ́ТИ що (не криючись, правдиво розповідати кому-небудь щось потаємне), ПОВІРЯ́ТИ, ДОВІРЯ́ТИ, ДОВІРЯ́ТИСЯ, ЗВІРЯ́ТИСЯ в чому, ДІЛИ́ТИСЯ чим, ВИПОВІДА́ТИ розм., ПОВІДА́ТИ розм., ПОВІ́ДУВАТИ розм., ПОВІ́РЮВАТИ рідко, ЗВІ́РЮВАТИСЯ рідко, УПОВІДА́ТИ (ВПОВІДА́ТИ) рідко, УПОВІ́ДУВАТИ (ВПОВІ́ДУВАТИ) рідко. — Док.: зві́рити, пові́рити, дові́рити, дові́ритися, зві́ритися, поділи́тися, ви́повісти, пові́дати, пові́сти, упові́сти́ (впові́сти́). Йому раптом захотілося, щоб отак усе життя бачити біля себе Наталю, звіряти їй свої найпотайніші думки (В. Собко); Нестір із дружиною перемовляється, повіря свої думи (К. Гордієнко); Люба напрочуд чесно уміла зберігати таємниці, і Серьожка багато з чим їй довірявся (А. Головко); Хотілося бути з ним удвох, звірятися йому в своїх мріях, почувати до нього безмежне довір'я (О. Донченко); До Уляни приходили дівчата, приходили й молодиці, і кожна, наче зговорилися, виповідала їй свою тугу за минулим щастям.. (Д. Бедзик); Тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черкашиній (А. Шиян); Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки, веселі і сумні (Леся Українка).

ПЕРЕВІРЯ́ТИ (з'ясовувати правильність, точність, придатність і т. ін. чогось; розпитувати кого-небудь з метою з'ясування певних якостей, знань тощо), ПОВІРЯ́ТИ (ПОВІ́РЮВАТИ) рідше; ВИВІРЯ́ТИ (ретельно з метою встановлення точності, наявності, відповідності); ЗВІРЯ́ТИ (зіставляючи між собою, з чимсь). — Док.: переві́рити, пові́рити, ви́вірити, зві́рити. Сам гетьман перевіряв іржаві, але міцні ґрати на віконних отворах (І. Ле); Екзамен робив сам митрополит, повіряючи екзамен по всіх науках разом (І. Нечуй-Левицький); — Пальто підстелю під себе, а плащем накриюся зверху. Я його дуже добре вивірив: він справді не пропускає води (І. Сенченко); Секретар дивився в папери перед собою, очевидно, звіряв розповідь Стахурського з автобіографією самої Марії (Ю. Смолич). — Пор. екзаменува́ти, 1. обсте́жувати.

ДОРУЧА́ТИ кому (виконання чогось), ПОКЛАДА́ТИ на кого, ПРИРУЧА́ТИ розм., ПОРУЧА́ТИ розм., ПРИПОРУЧА́ТИ заст.; ДОВІРЯ́ТИ, ПОВІРЯ́ТИ (ПОВІ́РЮВАТИ рідше) (особливо важливу роботу, обов'язки); ПОКИДА́ТИ, ПОЛИША́ТИ розм. (кого, що на кого — від'їжджаючи, залишаючи). — Док.: доручи́ти, покла́сти, приручи́ти, поручи́ти, приста́вити кого посади́ти кого на що розм. припоручи́ти, дові́рити, пові́рити, поки́нути, полиши́ти. — Нам цю справу доручають ті самі авторитетні органи, від яких залежить і рішення про концесії (І. Ле); — Мудрий Федір Йосипович, нічого не скажеш: не хоче, щоб наш відділ відсторонився, все на нас покладає (М. Ю. Тарновський); Він часом посилав її доглядати сапальниць на буряках або приручав одвезти полудень косарям (М. Коцюбинський); Він поручив також пильно стежити за хлопцями, коли їх поведуть (І. Франко); Баба Зінька приставила готувати обід молодиць, котрі добре знали куховарську справу (І. Нечуй-Левицький); То ти дзвониш, то тобі дзвонять, — посадили ж на культуру, гаряче місце! (О. Гончар); — Хай сам, гладкий, пасе. — Мені мати не припоручали (Панас Мирний); Не довіряй вовку череду (прислів'я); — Господині сільські стали самі повіряти мені гусей (І. Франко); — На кого ж ти мене покидаєш із малими діточками? (Григорій Тютюнник); При війську треба служити 2-3 роки без перерви, ..полишати поле й хату на жінку й діти (О. Кобилянська). — Пор. 1. наванта́жити.