ПУГУ

ПУ́ГУ́, ПУ́ГУ́-ПУ́ГУ́, виг.

1. Звуконаслідування, що передає крик пугача або сича.

Ой злетів пугач да й на могилоньку, Да як пугу, дак пугу (П. Чубинський);

Кругом по гаю щебечуть солов'ї, аж луна розлягається; деколи й пугач скаже своє смутне “пугу!” (П. Куліш);

У долині ворон кряче, сич в гаю – пугу! (В. Сосюра).

2. Умовне привітання у запорізьких козаків.

Дотанцював [козак] аж до брами, Крикнув: – Пугу! пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу! (Т. Шевченко);

Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка. – Пугу-пугу! – закричав. – Пугу, Головешка! Гаврило! (П. Куліш);

За звичкою Кривоніс гукнув: – Пугу, пугу! Але на козацьке привітання ніхто не відповів (П. Панч).

Пу́гу́! пу́гу-пу́гу! і пугу́-пугу́! виг.