ВИСНО́ВУВАТИ

ВИСНО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СНУВАТИ, ую, уєш, док. 1. Робити висновок, висновки. З уривчастих згадок, схоплених протягом розмови, товариші висновували.., що, крім Калиновичів, був іще інший претендент до спадку (Фр., VI, 1951, 203); Він [цісар] трон обняв за юних літ І з того виснував фальшиво, Що нібито цілком можливо Великим царством правувать І водночас розкошувать (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 400); // перех. Виводити з чого-небудь певне твердження. Арістотель.. зі звісних йому грецьких літературних творів висновував правила, які буцімто кермували поетами при компонуванню тих творів (Фр., XVI, 1955, 256); Маєш ти виснувать думку: нічого з того, що ми бачим, Не пропадає: одне з одного поновляє природа (Зеров, Вибр., 1966, 131). 2. рідко. Створювати в уяві. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала (Мирний, II, 1954, 80). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 492.