ПО́МКА

ПО́МКА, и, ж., діал. Пам’ять. Василь на стелю дивився, хмурився, крививсь… Видно, він щось пригадував, та на сей раз помка схибила (Мирний, IV, 1955, 111). ◊ Да́тися у по́мки (у по́мку); Врі́затися в по́мку — надовго запам’ятатися. Дався той день у помки Кирилові Івановичові [Івановичеві]: і досі він його без того, щоб не заскреготати зубами, згадати не може (Мирний, І, 1954, 151); Журиться й жінка його [хлібороба] роботяща: Перевелись огороди нінащо. Дасться у помку їм рік цей, зима! (Манж., Тв., 1955, 42); Найбільше врізалася в помку Горпині одна ніч, зоряна, а не місячна (Мирний, І, 1954, 218); Прийти́ до по́мки — опам’ятатися. Від того страху вона ніяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить (Мирний, III, 1954, 241). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 130.