БРИНЬ, виг.
1. Звуконаслідування, що відтворює звуки від удару по струні (струнах).
2. Уживається як присудок за знач. бри́нькати і бри́нькнути (про звучання струни).
Далі – бринь-бринь!.. – і вихрем полинув задирливий козачок (С. Васильченко);
Бринь бандура та й замовкне (П. Куліш).
виг., рідко.
Уживається як присудок за знач. бринькати, бринькнути (про звучання струни).
Бринь; бринь-бри́нь, виг.