ХИ-ХИ́, ХІ-ХІ́, ХИ-ХИ-ХИ́, ХІ-ХІ-ХІ́, виг.
1. Звуконаслідування, що передає звук від сміху.
– Хи-хи-хи! – зареготавсь о. Хведор (І. Нечуй-Левицький);
Продекламував Бараболя і розсіяв своїх кілька поганеньких “хи-хи” (М. Стельмах);
Писар подивився на суддю, потім на багача і собі: – Хі-хі-хі!.. (з казки).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хихи́кати, хіхі́кати.
– Тут дихати не можна, а ви хи-хи, ха-ха! (О. Довженко);
– Ця Степка всім голови позакручувала... А я не вмію з хлопцями так, як вона .. Хі-хі та хи-хи... (М. Зарудний).
ХИ́ХИ, ХІ́ХИ:
виг. Вживається для вираження сміху.
Ой ти старий: кахи, кахи! Я молода хихи, хихи (Сл. Б. Грінченка);
– Будемо видіти, чи вмієш ти так само серпом вивівати, як по дорозі хихи-сміхи виправляти (Т. Бордуляк).
Придурок из дома хи-хи
.Хи-хи́, виг.