ЗАНУ́ДА

ЗАНУ́ДА, и, ж. 1. заст. Нудьга, туга. Зануда, страшенна зануда, немов та гадюка, вилася біля серця (Л. Янов., І, 1959, 236); По обіді жінка дрімала, а він ішов в город в надії чогось нового, що кожний раз заводила марно, і знову ніс на вечірній вогник додому ту ж саму зануду, з якою виходив (Коцюб., II, 1955, 283). 2. лайл. Про нудну, в’їдливу людину. Альоша нічого не відповів, ніби не чув привітання. Він пройшов у свій куток. Сів на Матросову скриньку. Пувичка зморщив носа.. — Ще й мовчить. Зануда (Мик., II, 1957, 218); — Ти встанеш сьогодні чи ні? — розгнівався Сергій і затормошив Дениса аа плече. — Яка це зануда штовхається? — засопів у темряві парубійко, підводячи голову (Тют., Вир, 1960, 243). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 233.