ЗАКЛЬО́ВУВАТИ

ЗАКЛЬО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАКЛЮВА́ТИ, юю́, ює́ш, док., перех. 1. Б’ючи дзьобом, забивати на смерть, заподіювати рани (про птахів). 2. кого, перен., розм. Замучувати, зацьковувати кого-небудь, постійно чіпляючись до нього; допікати, дошкуляти кому-небудь. — Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихі шуляки голубку. — То ти, дочко, не потурай свекрусі (Н.-Лев., II, 1956, 327); Панасика шкода — заклюють його, так і лишиться «майстром другого класу» (Збан., Малин. дзвін, 1958, 155); — Нове діло, страшнувато якось навіть подумати… Скажи завтра моїй Параскіці про це — заклює… (Чаб., Балкан. весна, 1960, 233); // Нападати на кого-небудь, не даючи йому говорити.— Тільки Степан Іванович Шугай почав прямо і щиро говорити, але його заклювали (Хижняк, Невгамовна, 1961, 14). ◊ [І] ку́ри заклюю́ть див. ку́рка. 3. тільки док. Почати клювати. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 151.