ЮГА́

ЮГА́, и́, ж. 1. Те саме, що імла́. Палке небо, жовтувата Недвижима пилюга. Млява спека й тьмянувата, Де не глянеш, скрізь юга (Манж., Тв., 1955, 72); Сонце.. витріщилося зверху.. Понад озером закурилася легенька синяста юга (Дн. Чайка, Тв., 1960, 115); Навкруги весь степ як у тумані од юги (Головко, II, 1957, 224). 2. Снігова буря; завірюха, хурделиця. А все як давнє спогадаю, То воскресає і воно: Та люта ніч, юга холодна… (Черн., Поезії, 1959, 94); // Сніг, що переноситься низовим вітром. Вітер шаленів. Він люто здував з горбів суху, колючу югу, болісно бив нею в обличчя, сипав під ноги (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 342). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 612.

юга́ — 1) імла в спекотливий літній день у Петрівку, коли повітря ніби змішане з блакитнуватим димом (звідси вислів «Петро вівці жене» — коли блакитнувата мерехтлива імла в спекотному повітрі нагадує отару овець, що рухається). Де не глянеш, скрізь юга (І. Манжура); Юга — це Петро вівці жене (І. Манжура); 2) снігова буря, хуга, хурделиця; здавна пов’язують з нечистою силою, пор. у Б. Грінченка: «А як буває в нечистої сили весілля, то він тоді збирає багато снігу і сипле й крутить ним, — того й завірюха». А все як давнє спогадаю, То воскресає і воно: Та люта ніч, юга холодна… (М. Чернявський). Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 656.