ЛЕТІ́ТИ (пересуватися в повітрі за допомогою крил); ПЛИСТИ́, ПЛИВТИ́, ПЛИ́НУТИ, ЛИ́НУТИ поет. (плавно); ЛІТА́ТИ, ПЛА́ВАТИ, БУЯ́ТИ, МА́ЯТИ, ШИРЯ́ТИ, ВИТА́ТИ книжн. (в різних напрямках); РИ́НУТИ поет. (у певному напрямку); ПРОЛІТА́ТИ, ПРОПЛИВА́ТИ (плавно у певному напрямку повз когось, щось); ПІРНА́ТИ, ПІКІ́РУВАТИ (стрімко вниз — перев. про птахів); ПАРИ́ТИ (посуватися в повітрі на нерухомо розпростертих крилах); ШУГА́ТИ, ШМИГА́ТИ розм., ШМИГЛЯ́ТИ розм. (швидко в різних напрямках). Орел летить найвище, а хрін росте найглибше (прислів'я); Орел пливе у чистому небі... (О. Гончар); Білі цуцики гуляють на соломі, Сонце гріє мордочки смішні; Тіні віт дрижать на білім домі; Плине чапля в синій вишині (М. Рильський); Навтішавшись тоді піснями й трудами, Оддихай собі, степе-сподарю, досита, І дивись крізь туман, як ключами-стадами Журавлі линуть в вирій до нового літа (П. Куліш); Ластівки літали понад самою землею мовчки, без щебету (Григорій Тютюнник); Орли клекотіли, велично плаваючи понад глибокими, повними спеки міжгір'ями (О. Гончар); Над підсохлими полями буяв жайворонок (Юліан Опільський); Маяли над ними метелики, маленькі і великі (М. Рильський); Над сусідньою сопкою повільно ширяв величезний орел (О. Донченко); У високості витає коршун (П. Автомонов); Над горами повільно й величаво ринув лелека (Є. Куртяк); Раптом зупинилися три пташки, що пролітали повз нього (О. Іваненко); На недосяжній висоті велично пропливали пелікани (з газети); Над землею в густому пругкому повітрі пірнали ластівки і стрижі (О. Копиленко); Час від часу то одна, то друга пташина каменем пікірувала донизу, хапала щось (Ю. Збанацький); Мов орел, парив Каро у високому небі України (Н. Рибак); Шугали над головою похмурі кажани (Л. Дмитерко); З глиною в дзьобах дрібних шмигають скрізь ластівки (І. Франко). — Пор. 1. полеті́ти.
ЛИ́НУТИ поет. (думками, серцем і т. ін. до кого-, чого-небудь), ЛЕТІ́ТИ, ЛІТА́ТИ, РВА́ТИСЯ, ПОРИВА́ТИСЯ. — Док.: поли́нути, полеті́ти. Лину я до неї (до могили), Наче до дружини: Сяду, уклонюся Близько до вершини (Я. Щоголів); В вікно зимовий вечір лине, в кімнаті присмерків печать, і наші думи на Вкраїну летять, летять, летять, летять... (В. Сосюра); Бере Письмо Святе в руки, Голосно читає... А думкою чернець старий Далеко літає (Т. Шевченко); Свікліцький дивиться на мене своїми карими очима, дивиться допитливо, неначе питає в мене, де літали мої думки, мої гадки (І. Нечуй-Левицький); Він дивився на бійців, які йшли далі і далі, і серце його рвалося за ними, як птах (В. Собко); Ой, гори, гори, золоті верхів'я! Та нащо ж я до вас так пориваюсь? (Леся Українка).
ЛУНА́ТИ (про звуки — поширюватися в просторі, ставати чутним), ЛИ́НУТИ поет., ЛЕТІ́ТИ, ЛИ́ТИСЯ, НЕСТИ́СЯ, ПІДНО́СИТИСЯ, ТЕКТИ́, ІТИ́ (ЙТИ́), ПЛИСТИ́, ПЛИВТИ́, ПЛИ́НУТИ, УДАРЯ́ТИ (ВДАРЯ́ТИ) підсил., РОЗРИВА́ТИСЯ підсил., РОЗТИНА́ТИСЯ підсил., ВИРИВА́ТИСЯ, ПІДІЙМА́ТИСЯ (ПІДНІМА́ТИСЯ) (перев. зі сл. голос, гомін, спів і т. ін.); РОЗНО́СИТИСЯ, ПРОНО́СИТИСЯ тільки 3 ос. (миттю розноситися), ЛІТА́ТИ, РОЗТІКА́ТИСЯ, РОЗХО́ДИТИСЯ (РОЗІХО́ДИТИСЯ рідко), РОЗЛЯГА́ТИСЯ, РОЗСТЕЛЯ́ТИСЯ, РОЗСТЕ́ЛЮВАТИСЯ, РОЗКО́ЧУВАТИСЯ, РОЗДАВА́ТИСЯ рідше, РОЗПОЛО́НЮВАТИСЯ рідше (в різні боки); РОКОТА́ТИ (РОКОТІ́ТИ рідко) (про рокітливі звуки); ПРОРІ́ЗУВАТИ, ПРОРІЗА́ТИ, ПРОНИ́ЗУВАТИ, ПРОТИНА́ТИ (несподівано різко лунати, порушуючи тишу); ПРОРИВА́ТИСЯ (долаючи шумовий бар'єр, ставати чутним); ПРОБІГА́ТИ, ПРОКО́ЧУВАТИСЯ (раптово виникаючи, поширюватися); РОЗЛУ́НЮВАТИ (поширюватися луною); ПА́ДАТИ розм. (перев. про різкі, уривчасті звуки). — Док.: пролуна́ти, поли́нути, полеті́ти, поли́тися, понести́ся, піднести́ся, потекти́, піти́, поплисти́, попливти́, уда́рити (вда́рити), розірва́тися, розітну́тися, ви́рватися, підійня́тися (підня́тися), рознести́ся, пронести́ся, розтекти́ся, розійти́ся, розлягти́ся, розстели́тися, розкоти́тися, розда́тися, розполони́тися, прорі́зати, прониза́ти, протну́ти, протя́ти, проляща́ти, прорва́тися, пробі́гти, прокоти́тися, упа́сти (впа́сти). Пісня лунала широко і бурхливо, як молода повінь (О. Гуреїв); Лине пісня в гаю солов'їна (В. Сосюра); Летів — розлягався той (батьків) вигук аж у край на Ланове, на Ставище (Є. Кротевич); Не хотілося їй зараз нічого, крім одного, — щоб пісня не кінчалась ніколи, щоб лилася й лилася отак, як вічна молодість, як її невгасиме перше кохання... (О. Гончар); Звуки дзвінків на хребті коня неслись далеко в глуху глибінь лісу й там десь ніби губились (О. Кобилянська); За місто, за села, за труд стариків Весільний, веселий підноситься спів (П. Усенко); І пісня текла, мов дзюрчання ключа (В. Бичко); Регочеться мій друг, і луна йде коридорами, як у лісі (Ю. Яновський); Мелодія пливла над сонними дахами, і дивно було чути її цієї темної ночі (О. Донченко); Хвильки звуків пливуть у дзвінкій тиші долини (С. Чорнобривець); Пісня розлягається. Всі люди збираються в одну купу і зазирають за кон, звідкіля плине пісня (І. Карпенко-Карий); От вдаряє акорд.., зразу стає спокійно і затишно (Ю. Смолич); За плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий (М. Коцюбинський); З того часу двічі на день над глибокою балкою розтинався голосний шкільний дзвоник (В. Кучер); З самого глибу душі виривається пісня і так любо ллється, так виливається поволі (Панас Мирний); І мідний роздільний дзвін розноситься вгорі, відраховуючи секунди, надаючи їм незвичайної ваги і значимості (Ю. Яновський); Нестямний крик пронісся над пасікою і помчався у ліс (Панас Мирний); Долинами пісня літає (Ю. Яновський); А з дверей троїцької церкви.. розтікався прекрасний християнський спів (М. Стельмах); То не срібний дзвоник дзвонить, то її (Галі) голос розходиться по двору (Панас Мирний); Розлягаються тії хори по хуторі і линуть далеко-далеко, в степ розлогий, перебивають один другого, то спільно лунають (Леся Українка); Чужим, далеким смутком розстелявся голос, тремтів невідомими сльозами-іскрами (С. Васильченко); О шостій годині, з першими вибухами в скелях, що гучною луною розкочувались по околицях, він ішов до котлована (Г. Коцюба); Щось важке упало, стукнуло — роздалася луна навкруги... (Панас Мирний); Пісня лине від серця .. Мов весняна ріка, розполонилися голоси (К. Гордієнко); На млинах вода шумить, стогне, рокоче... (Панас Мирний); Глядів (Борис) на бистро пливучу чисту воду, що стиха рокотіла, б'ючись об каміння (І. Франко); Час од часу тишу ночі прорізував хрускіт крижин, що ламалися на залізних хребтах передмостових "сторожів" (А. Шиян); Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент (С. Васильченко); Ніч протинають залпи, крики... (В. Сосюра); Чистий дівочий сопрано, мов золотою ниткою, прорізав оксамитно чорну тишу (Дніпрова Чайка); Раптом крізь шум заводу проривається зойк (І. Микитенко); Грім пробігає над головами юнаків, блискавки яскравішають (В. Бабляк); Наче й тихі стояли дуби та клени і ясени, а все ж над лісом прокочувався таємничий, лякаючий шепіт (А. Шиян); Вийде, бувало, хтось із хати у літню чи в осінню ніч і чує, як далеко-далеко в полі пісня розлунює... (С. Олійник); З туману, як з хмари, плив голос і падав між люди (М. Коцюбинський); Дзвони несподівано впали (М. Коцюбинський). — Пор. доно́ситися.
МИНА́ТИ (про час, пору життя, події тощо — наближатися до кінця, закінчуватися), МИНА́ТИСЯ, ІТИ́ (ЙТИ), ПРОХО́ДИТИ, ПРОМИНА́ТИ, ЛИ́НУТИ, ПРОТІКА́ТИ, ТЕКТИ́, ПРОПЛИВА́ТИ, СПЛИВА́ТИ, ПЛИВТИ́ (ПЛИСТИ́), ПЛИ́НУТИ, СТІКА́ТИ, СХО́ДИТИ (ЗІХО́ДИТИ рідше), ЗНИКА́ТИ (ІЗНИКА́ТИ рідше), ВИХО́ДИТИ розм., ПЕРЕХО́ДИТИ розм., ПРОЛЯГА́ТИ розм. (перев. про час); ТЯГТИ́СЯ (ТЯГНУ́ТИСЯ), ВОЛОКТИ́СЯ, ПРОВОЛІКА́ТИСЯ розм., ПЕРЕВО́ДИТИСЯ розм. (про час — одноманітно, повільно). — Док.: мину́ти, мину́тися, помину́тися заст. пройти́, промину́ти, проли́нути, протекти́, перекоти́тися розм. віддалі́ти розм. спливти́ (сплисти́), спли́нути, пропливти́ (проплисти́), пропли́нути, стекти́, зійти́, зни́кнути (ізни́кнути) (зни́кти) (ізни́кти), ви́йти, перейти́, пролягти́, протягти́ся (протягну́тися), проволокти́ся, перевести́ся. Минає година, друга, третя (Б. Грінченко); Вже миналася осінь смертельна І відступала дорогу морозам; пропасниця люта Не докучала недужим (М. Зеров); Літа йшли-минали, старе старілось, молоде росло (Панас Мирний); Не нагадуй про страхи: поминулися вони (Марко Вовчок); Проходили тижні, складались у мі-сяці (Ю. Яновський); Дні надходять буряно й схвильовано проминають (Н. Забіла); -. Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло — забувай та кохай мене (Марко Вовчок); Швидко лине новорічна ніч (В. Собко); Величне життя протікає вгорі наді мною (С. Крижанівський); Дні течуть, немов ріка, І рік за роком пропливає; Не знаю, де ти, хто ти, що ти нині, Усе перекотилось без сліда (М. Рильський); Ішли роки, ясні й тривожні, Та не спливали в небуття (М. Гірник); Тяжко-важко, в неописанній тривозі, плила їй година за годиною (І. Франко); Стечуть роки — зима прийде незвана Спинити рух думок (М. Стельмах); Ніхто не пише, дні сходять у мене давно однаково (М. Коцюбинський); День зникав (Г. Коцюба); Але коли вийшов рік, нараз одної ночі міщани нападали на царську палату (І. Франко); Ми з тестем з ранку до ночі не розгинаємось, теща — їсти варить та внука бавить. День за днем, ніч за ніччю — так життя й переходило (І. Муратов); За Байдою пролягло піввіку (І. Ле); Час тягнеться помалу. Сонце наче спинилось на горизонті і глузує з нас (П. Колесник); Сумно, поволі, важко волікся час у повдовілій хаті (І. Франко); Проволоклося ще два тижні (Я. Качура); Багато тих вечорів довгих перевелося в нас без розмови, без гомону (Марко Вовчок). — Пор. 2. бі́гти.
ПОШИ́РЮВАТИСЯ (про звуки, запахи тощо — виходячи з якогось джерела, займати, заповнювати собою дедалі більший простір), ШИ́РИТИСЯ, РОЗХО́ДИТИСЯ, ІТИ́ (ЙТИ), РОЗНО́СИТИСЯ, РОЗЛЯГА́ТИСЯ, РОЗКО́ЧУВАТИСЯ, ПРОКО́ЧУВАТИСЯ, РОЗПЛИВА́ТИСЯ, РОЗТІКА́ТИСЯ, РОЗСТЕЛЯ́ТИСЯ (РОЗСТЕ́ЛЮВАТИСЯ), СТЕЛИ́ТИСЯ, РОЗБІГА́ТИСЯ, РОЗЛІТА́ТИСЯ, ЛИ́ТИСЯ, РОЗЛИВА́ТИСЯ, ЛИ́НУТИ, ПОВИСА́ТИ, МЧА́ТИ, ШУГА́ТИ розм., ГУЛЯ́ТИ розм., РОЗГУ́ЛЮВАТИСЯ розм. (швидко, далеко). — Док.: поши́ритися, розійти́ся, піти́, рознести́ся, розлягти́ся, розкоти́тися, прокоти́тися, розпливти́ся, розтекти́ся, розстели́тися, розбі́гтися, розлеті́тися, розли́тися, пови́снути, шугну́ти, шугону́ти, розгуля́тися. Неподалеку щось ліниво обізвалось, потім той звук почав наростати, поширюватись (Ю. Збанацький); Пісня шириться, пісня лунає, розлягається (Остап Вишня); Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела (С. Васильченко); Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі (М. Коцюбинський); Мідний роздільний дзвін розноситься вгорі, відраховуючи секунди (Ю. Яновський); Все притихло, все заніміло, не чутно і парубочого співу і не видно нічого... одна дівоча пісня вихрить-розкочується-розлягається... (Панас Мирний); По рядах раз у раз прокочувався дужий гомін обурення (В. Кучер); Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали нові, пориваючі, чародійні (О. Кобилянська); Праворуч од воріт стоять.. шопа і квадратна олійня, від якої аж на вулицю смачно розтікається масний дух підсмаженого сім'я (М. Стельмах); Бджоли обліплювали роями її (гречки) цвіти, а запах меду розстелювався навкруги (Лесь Мартович); Задурливий дух конопель стелиться низиною, на весь обшир розбігаються дражливі пахощі землі (К. Гордієнко); На високій скелі ранньою добою Кулею підбитий сокіл клекотав, І могутній клекіт розлітавсь луною (О. Олесь); Пісня розлога Сум навіва; Хвилею ллється, Стогне, зітха, Плаче, сміється І затиха (П. Грабовський); У саду пахощі розливаються од груші й яблуні, що п'єш і не нап'єшся пахощів (Ганна Барвінок); Лине пісня над водами, повисає голубим серпанком над плавнями (М. Чабанівський); Вода — живого джерело, як і моє ясне село, куди прийшов я, щоб співати, і мій завод, і рейок дзвін, що мчить за сонцем навздогін.. (В. Сосюра); Пісня шугає над селом. Такої в церкві не почуєш (І. Цюпа); Повіє вітер по долині, — Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова (Т. Шевченко); Косарки, мов клекіт лелеки, перегук розгулявся по степу і спадає на води Дніпрові... (І. Гончаренко).
ТЕКТИ́ (про річку, струмок тощо — переміщати свої води в певному напрямі, проходити своєю течією), ПЛИВТИ́ (ПЛИСТИ́), ПЛИ́НУТИ, БІ́ГТИ, КОТИ́ТИ розм., ЛИ́НУТИ рідко; ПРОТІКА́ТИ (проходити своєю течією де-небудь); МЧА́ТИ, МЧА́ТИСЯ (з великою швидкістю, бурхливо); ЛЕЛІ́ТИ (вузьким, невеликим потоком, повільно); СТРУМУВА́ТИ, СТРУМЕНІ́ТИ, СТРУМЕНІ́ТИСЯ, СТРУМИ́ТИ (СТРУМІ́ТИ) (перев. струменем, вузьким потоком); ДЗЮРЧА́ТИ, ДЗЮРКОТА́ТИ (ДЗЮРКОТІ́ТИ), ДЗЮРИ́ТИ (маленьким струмком). Тече вода в синє море, Та не витікає (Т. Шевченко); Тече ріка, шумить ріка Велично і розлого (М. Рильський); Рівчаками пливуть потоки і підмивають сіно (М. Коцюбинський); Ворскло, Ворскло! Як тихо й ласкаво плинуть чисті твої води (Л. Первомайський); Струмують, ґрунт змивають води. Біжать воркуючи струмки До повноводої ріки (М. Шпак); Між горами котить річка глибока (Марко Вовчок); Спокійно линуть води Дніпра (С. Скляренко); Під схилом букового лісу протікає потічок (М. Томчаній); Широкий, повноводий, каламутними хвилями мчав Дніпро, вихопившись із звужених скель коло кічкацького мосту (Г. Коцюба); Так далеко, як тільки могло засягнути в присмерках око, мчалися вже не гладкі вали, а запінені білі гребені (Мирослав Ірчан); Прудко біжить та річка гоней із двадцять, до самої луки зеленої, — по луці вже тихо і широко розливається і тихо далі леліє попід гаями, а там у високих очеретах десь пропадає (Марко Вовчок); Мов крізь рожеву млу, струмує синя Рось (М. Рильський); Поміж двома горбами мляво струмила річка (Н. Рибак); Проти них з високих скель струмів у озеро пінявий водоспад (Л. Смілянський); По балках дзюрчали струмки (З. Тулуб); По узгір'ю дзюркоче струмок (О. Левада).
ЛИ́ТИ (сильно, безперервно текти — про дощ), ЛЛЯ́ТИ рідше, СИ́ПАТИ, ЦІДИ́ТИ, ПЕРІ́ЩИТИ підсил., ХЛЯ́ПАТИ розм., ХЛЯПОТІ́ТИ підсил. розм., ПРА́ТИ підсил. розм., РЕПІ́ЖИТИ підсил. розм., ТЮ́ЖИТИ підсил. розм., ПІ́ЖИТИ підсил. розм., ПІ́РИТИ підсил. розм., ПОРО́ТИ підсил. розм., ХЛЮЩА́ТИ підсил. розм. Осінь була дощова: від другої пречистої як почалися дощі, та день у день лили (Панас Мирний); Вночі лляв дощ (О. Кобилянська); І поїзд помчав повз Муравський, а назустріч сипав густий дощ (П. Автомонов); Зимний дощ цідив, як із відра (І. Франко); Іван.. дивився у вікно, слухав довколишню метушню і шум зливи, що періщила дощовими батогами (П. Колесник); Надворі свистав вітер та хляпав рясний дощ (І. Франко); Теплий рясний дощ хляпотів усю ніч, наче це була весна, а не середина грудня (Л. Первомайський); Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає (Панас Мирний); Дощ репіжить, новий віз і вся упряж мокнуть коло самого навісу (В. Кучер); Надворі тюжить дощ (С. Васильченко); Чи чуєш, як порошить, як зашелестіло, як піжить дощ та крупа? (І. Нечуй-Левицький); А той (вітер) як погнав хмару, як почав пірить дощ (П. Чубинський); Дощ так і поре (Словник Б. Грінченка); Хай хоч ще й дощі холодні хлющатимуть.., все одно швидко настануть чудові теплі дні (Ю. Збанацький). — Пор. 3. іти́, 1. лину́ти.
ЛИНУ́ТИ (почати литися раптово й з великою силою), ПОЛИ́ТИ, ПОЛИ́ТИСЯ, ПОСИ́ПАТИ, ХЛИ́НУТИ підсил., РИ́НУТИ підсил., ХЛЮ́ПНУТИ, БУРХНУ́ТИ розм., БУ́ХНУТИ розм., ПОЛЛЯ́ТИСЯ рідко; ПОРИ́НУ́ТИ розм., УПЕРІ́ЩИТИ (ВПЕРІ́ЩИТИ) розм., УШКВА́РИТИ (ВШКВА́РИТИ) розм., ПОРОСНУ́ТИ розм., ПОЛОСНУ́ТИ розм., ПОЛОСОНУ́ТИ підсил. розм., ЗАПІ́ЖИТИ розм. (про дощ); ПРОРВА́ТИСЯ (перев. про розплавлений метал). Дощ, як з відра, линув на землю — і зразу покрив її калюжами (Панас Мирний); Став дужчий вітер віять, такий, що аж з ніг валяє, та ще й з холодного краю. Ба, далі й дощ полив добренький (збірник "Народні оповідання"); Сльози раптом полились з очей, неначе забило випадком розкопане джерело (І. Нечуй-Левицький); Дощ посипав шпарко і рясніше (Ю. Смолич); Дощ хлинув шаленим водоспадом (Ю. Мокрієв); З обох очей техніка ринули рясні опади (А. Крижанівський); Перші краплини, важкі, як олово, застукали по листках, і слідом за цим хлюпнула злива (О. Донченко); А вода в Десні прибуває й прибуває: вершками лізе на берег, і ось бурхнуло й покотилось по рівчаках і долинах (О. Десняк); Я не боюся хмари, зливи! .. Нехай і повінь валом бухне, Моя відвага не потухне (І. Франко); Поринули весняні води, задзюрчали струмочки, заклекотали в ярках, розіллялись широкою повіддю (М. Коцюбинський); Дощ, як несподівано вперіщив, так швидко й перестав (Ю. Збанацький); Незабаром і дощ ушкварив такий, що ну! (А. Свидницький); — Тільки рушили стежкою, за Клаповухим, а дощ як поросне (І. Вирган); Дощ полоснув мов з відра (І. Цюпа); Насунулись хмари, посипалась крупа пополовині з холодним дощем, а потім наглий дощ запіжив, аж захлющав (І. Нечуй-Левицький); Коли вона (сталь) піде, прорветься, над ковшами іскрами згора, — серце вдарить, серце стрепенеться, як і в того, що кричить "ура" (М. Рудь). — Пор. 2. ли́ти.
НАЛИ́ТИ що і чого (залити якусь рідину в що-небудь; ллючи, наповнити що-небудь; ллючи, утворити калюжу); НАБУ́РИТИ розм. (у великій кількості); ВЛИ́ТИ (УЛИ́ТИ), ВВІЛЛЯ́ТИ (УВІЛЛЯ́ТИ) (залити в що-небудь); ЛИНУ́ТИ, БУРХНУ́ТИ розм., БУ́ХНУТИ розм. (налити в що-небудь відразу й у великій кількості); НАСИ́ПАТИ (налити в посудину рідкої страви, який-небудь напій тощо). — Недок.: налива́ти, ли́ти, влива́ти (улива́ти), насипа́ти, си́пати. Налити води в чайник; Налити склянку води; Налити цілу калюжу; Замислившись, цідила (Одарка) молоко в глечик і не помітила, як пролила додолу... — Та що ж бо ти робиш?.. Глянь-но, яку калюжу набурила! — озвався батько з призьби (С. Воскрекасенко); Бугров улив у себе кухоль смердючої картоплянки (І. Микитенко); Отець Тарасій.. без сорому взяв пляшку, бурхнув рому в стакан (склянку) (І. Нечуй-Левицький); — Води з цебер бухнула в муку і перевела мені увесь запас (М. Стельмах); Насипати борщу; Брати! Вина! Вина мені насипте! (М. Бажан); (Митродора:) От і ще що; ти в чистий горщик воду насипала? (В. Самійленко). — Пор. 1. ли́ти, націди́ти.