КЛЮ́НУТИ

КЛЮ́НУТИ, не, док., перех. і неперех. Однокр. до клюва́ти 1, 2, 4. Орля намагалося стрепенутись і клюнути хлопця своїм дзьобом (Трубл., Мандр., 1938, 92); Та ось клюнула рибка! Витяг її Данилко (Коцюб., І, 1955, 470). ◊ Клю́нути но́сом — упасти, вдарившись носом. Як пихоне його руками своїми, так Чіпка й клюнув носом у зелену траву (Мирний, І, 1949, 167); Ні́де ку́рці клю́нути — дуже тісно де-небудь. Весь стіл завалений, ніде курці клюнути, ще не переглянутими.. книжками (Л. Укр., V, 1956, 313). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 192.