СКРОМА́ДИТИ

СКРОМА́ДИТИ, джу, диш, недок., перех. 1. Зчищати чим-небудь гострим верхній шар чогось; скоблити, скребти. Баба Оришка стояла коло столу, скромадила його ножем і змивала (Мирний, І, 1954, 253). ◊ Мо́ркву скрома́дити див. мо́рква. 2. Шкребучи чим-небудь гострим, твердим по якійсь поверхні, утворювати неприємні звуки. — У хаті тихо; чути, як ложка скромаде [скромадить] об миску, як човгає Хівря від столу до печі (Мирний, III, 1954, 27); // перен., жарт. Старанно писати, натискаючи на перо. Люба мамочко!..Про подоріж в Алупку.. вони вже тобі, певне, просторо [докладно] писали, бо вчора щось там півдня скромадили — мені, звісно, не показували (Л. Укр., V, 1956, 231). 3. розм. Те саме, що чу́хати. Колісника наче злі комарі кусали у потилиці, так він її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку (Мирний, III, 1954, 359). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 323.