ІДІОЛЕКТ

ІДІОЛЕ́КТ, рідко ІДЕОЛЕ́КТ, у, ч., лінгв.

Сукупність особливостей, що характеризують мовлення окремого індивідуума.

У народному мовленні його [слова “свобода”] не було, у книжній мові його вживав Григорій Сковорода, в ідеолекті якого воно посіло дуже важливе місце (І. Дзюба);

Автор статті окреслює характер національно-духовної ідентифікації ліричного суб'єкта та виявляє стильову самобутність авторського ідіолекту (з наук. літ.);

Ідіолекту властива єдність і внутрішній зв'язок усіх використовуваних письменником художніх мовних засобів (з наук. літ.);

Для ідеолекту Василя Стуса характерним є широке використання антонімічних пар (з наук.-попул. літ.).

ідіоле́кт

• ідіолект

(від грец. 'ίδιος — свій, своєрідний, особливий і διάλεκτος — розмова, говір, наріччя)

, індивідуальна мова — індивідуальний різновид тієї чи ін. мови, індивідуальне мовлення, що пояснюється професією, віком, психіч. станом людини, її місцем проживання, соціальною належністю, освіченістю, рівнем заг. культури, а також ситуацією спілкування. За сукупністю І. виділяють певні мовні спільності — професійні, соціальні й тер. діалекти, жаргони (див. Жаргонізми), сленги.

У літературозн. аспекті термін "ідіолект" вживається у двох значеннях: як сукупність специфіч. мовних рис, характеристика мовлення персонажа (напр., І. возного Тетерваковського з п'єси "Наталка Полтавка" І. Котляревського чи Хоми Хаєцького з роману "Прапороносці" О. Гончара) і як авторська своєрідність у використанні мовних засобів для зображення дійсності, тобто один з найважливіших складників індивідуального стилю (ідіостилю) письменника.

В. А. Чабаненко.

[idiołekt]

ч.

idiolekt