КУМПОЛ

КУ́МПОЛ, а, ч.

1. вульг., зневажл. Те саме, що голова́ 1.

– Так його! – під'юдив Фіалек. – По кумполу його, Василю! Його, бач, ні п'ятий рік не навчив, ні кров, що проливав з нами у Політехніці! (Ю. Смолич);

– А розбіжаться! Він няньчитись не любить. Що не так – лапою по кумполу (Ю. Збанацький);

– Та ще куди тікав – до маминої пазухи, – презирливо скривився Бугор. – Першу втікацьку заповідь порушив... Підійди, я тобі за це по кумполу дам (О. Гончар);

– Стукни його як слід! – ліниво порадив прогонистому гладкий. – Колодочкою нагана по кумполу! (П. Загребельний);

Фібі сягнула рукою до моєї кишені, дістала червону мисливську шапку й натягла мені на кумпол! (О. Логвиненко, пер. з тв. Дж. Селінджера).

2. розм. Те саме, що ку́пол.

– Це, граждани, не чудо, що кумполи обновилися, а ось я вам розкажу про настояще чудо (Б. Антоненко-Давидович);

Вiн вчив хлопцiв iншої науки: як вiдрiзнити несправжню покрiвлю вiд справжньої, як розпiзнати загрозливий кумпол, як визначити без газомiра концентрацiю газу (Ю. Мушкетик);

Я тоді перевертаюся лицем до небесного кумпола і встромляю свій зір у лагідну заокругленість його синіх крисів (із журн.).

ГОЛОВА́ (частина тіла), ЛОБ розм., КАЗА́Н ірон., жарт., МАКІ́ТРА ірон., МАКОТИ́РЯ ірон., ДОВБЕ́ШКА зневажл., КУ́МПОЛ зневажл., ГЛАВА́ уроч., заст., ГИ́РЯ діал., зневажл. (Катерина:) Подумаєш, вдарив старого Галушку по голові.. Об його казан шаблі ламались, а не то що дрючок (О. Корнійчук); Брати на панщину ходли, Поки лоби їм поголили! (Т. Шевченко); — Для чого у тебе макітра на плечах? (І. Волошин); Полетів татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... (Панас Мирний); — Хіба вам що втовчеш у дурну довбешку!.. (Б. Грінченко); — От бачиш, який ти став гарячий, — примирливо заговорив майстер. — Ще, чого доброго, по кумполу цюкнеш (М. Ю. Тарновський); Тут важко старенький зітхнувши, На груди главу опустив (І. Манжура); Помацай гирю лиш:.. На тім'ї здоровецький пліш! (П. Гулак-Артемовський).

див. вершина