СТИРЧАТИ

СТИРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.

1. Стояти, різко виділяючись на поверхні чого-небудь; виступати, видаватися вперед, угору; розташовуватися сторч.

Колос повний гнеться до землі, а пустий догори стирчить (прислів'я);

Повитикались .. скелі з водної глибини і стирчать, неначе вартова сторожа (О. Стороженко);

Де-не-де поплелося перше огудиння, .. сояшнички [соняшнички] молоденькі стирчать по межі (Г. Хоткевич);

На вулиці було порожньо й тихо, одна тільки постать в теплій хустці йшла з відрами на коромислі до криниці, над якою стирчав журавель (П. Панч);

Спересердя Твердохліб рвучко повернувся і зачепився за цвях, що стирчав у стіні (А. Хижняк);

// Не прилягати щільно до чого-небудь, а підніматися сторч; настовбурчуватися.

Незграбно на всі боки стирчав і оддувався на їй недоладно вдягнутий кольоровий крам (С. Васильченко);

Здоровенні чорні вуса звисали йому аж на груди, а над чолом стирчала коротка чорна чуприна (І. Франко);

Блакитні очі всміхалися, світле волосся стирчало над квадратним лобом (О. Копиленко);

// Висовуватися, виставлятися звідки-небудь якоюсь частиною.

Кінець рушниці стирчав у нього при боці (М. Коцюбинський);

Крізь мисливську сітку де-не-де стирчить сухе пір'я дичини (М. Рильський);

Носом сопів на лежанці Демид. З-під рядна струпуваті ноги стирчали (П. Тичина);

// Надто видаватися, виступати наперед або назовні (про окремі частини тіла).

Од болісті вона зовсім звелась: щоки, рот та очі її запались, а ніс, підборіддя та чоло стирчали жовті (Грицько Григоренко);

З вузьким чолом і з костистими вилицями [чоловік]. Ті вилиці стирчали йому попід очима, завбільшки з кулачок малої дитини (Л. Мартович);

Обличчя [у дівчини] замурзане, зуби ненатурально стирчать (Ю. Яновський);

Аврельця теж .. поправилась. Бодай на спині не стирчали тепер в неї лопатки, ніби цурупалки обламаних крил (Ірина Вільде);

// Міститися, бути розташованим, виділяючись серед навколишнього простору або з-поміж чого-небудь.

Село було степове; .. коло хат стирчали хліви з високого очерету, вкриті зверху очеретом (І. Нечуй-Левицький);

У відчинених навстіж дверях кімнати видно постаті військових і між ними стирчить стрижена їжачком голова Яцуби (О. Гончар).

2. Міститися на чому-небудь, десь (про предмети, недоладно розміщені або недоречні у цьому місці).

На дворі проти самісінького вікна стирчав .. візок (І. Нечуй-Левицький);

На голові [у Гриця] стирчить якась лиса-прелиса шапка (Ю. Збанацький).

3. перен., розм. Бути присутнім, перебувати де-небудь (про недоречне, небажане або постійне, бридливе перебування кого-небудь десь).

Сніги впали великі, і Андрій радо прокидав од порога до воріт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловік вічно стирчати в хаті, де світить порожнім оком голод (М. Коцюбинський);

Помічала стара якусь особливу увагу до свого двора: все на вулиці стирчить хтось із панських слуг (Г. Хоткевич);

Професор довго стирчав на терасі. Обіпершись руками об поруччя й поблискуючи лисою головою, він пильно дивився на шпичасті горби лівого берега (Г. Коцюба);

Ох, і ловилися ж прокляті коропи В те літо пам'ятне .. Аж збився зовсім був з житейської тропи Дідок один чудний, що з торбою при боці В воді весь день стирчав (М. Рильський);

// зневажл. Постійно працювати, довгий час займатися чим-небудь.

[Храпко:] Знаєте: я давно про вас думав... чого, думаю, такому талановитому чоловікові та при такому ділі стирчати? Що з того учительства? (Панас Мирний);

Треба вириватися звідси. Вже третій рік на заводі Мальований, вистачить з нього, набридло в цеху стирчати (А. Хижняк).

◇ Ду́мка [гвіздко́м] стрими́ть (стирчи́ть, сиди́ть і т. ін.) у голові́ (рідко у голі́воньці) див. ду́мка;

(1) Стирча́ти (стримі́ти) спи́чкою (більмо́м) в (на) о́ці (в (на) оча́х) перев. у кого, кому і без дод.:

а) дратувати кого-небудь, набридати комусь своєю присутністю, наявністю і т. ін.

Уже давно вона [комора] стирчить спичкою в оці (Панас Мирний);

Михайло рубав дрова у дровітні, щоб не стирчати більмом у Юлки на очах (М. Томчаній);

б) турбувати, тривожити кого-небудь, викликати переживання, неспокій і т. ін.

Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою у серці сиділа, спичкою в оці стриміла (Панас Мирний).

НАСТОВБУ́РЧУВАТИСЯ (НАСТОБУ́РЧУВАТИСЯ рідко) (про волосся, шерсть, щетину, пір'я — підніматися, ставати сторч), ВІДСТОВБУ́РЧУВАТИСЯ (ВІДСТОБУ́РЧУВАТИСЯ рідко), НАЇЖА́ЧУВАТИСЯ, НАЇ́ЖУВАТИСЯ (про коротке або колюче волосся, шерсть і т. ін.); СТОВБУ́РЧИТИСЯ, ДИ́БИТИСЯ розм. (ставати або стояти сторч); Ї́ЖИТИСЯ, Ї́ЖА́ЧИТИСЯ рідше, ГОРОЇ́ЖИТИСЯ розм., ЩЕТИ́НИТИСЯ розм. (про коротке або колюче волосся, шерсть і т. ін. — ставати або стояти сторч). — Док.: настовбу́рчитися (настобу́рчитися), відстовбу́рчитися (відстобу́рчитися), наїжа́читися, наї́житися, зди́битися, нагорої́житися, нащети́нитися. Волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух (І. Нечуй-Левицький); При посмішці вуса його ворушилися, наїжачувалися ще більше, ніж звичайно (В. Собко); Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна (М. Коцюбинський); Вуса під носом стовбурчилися їжачком (І. Волошин); Волосся почало дибитись (Словник Б. Грінченка); А й справді, — глубінь (глибінь), що Господи! Волосся їжиться, як погляну в спід! (І. Франко); Шерсть на собаці їжачилась (Б. Харчук); В нього кроки широкі, ..вуса нагороїжились... (С. Чорнобривець); Обличчя начальника.. збуряковіло, цупкий вус його сердито нащетинився (О. Гончар). — Пор. 1. стирча́ти.

СТИРЧА́ТИ (різко виділятися на поверхні чогось, стояти сторч), СТРИМІ́ТИ (СТРЕМІ́ТИ), ТИРЧА́ТИ діал.; ПЕ́РТИ фам. (про буйне волосся, рослинність). По всій висоті стирчав із землі перем'ятий, знівечений метал (О. Гончар); Біля Данилка крутилася худенька дівчинка з білими косичками, що стриміли в різні боки (П. Панч); У широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок (Панас Мирний); Високий, тонкий (Тимко), з-під картуза чорні кучері пруть, очі гарячі (Григорій Тютюнник).

СТОВБИ́ЧИТИ розм. (стояти, бути на ногах; бути присутнім, перебувати де-небудь — недоречно, небажано, без діла і т. ін.), СТИРЧА́ТИ розм., СТОВБЕНІ́ТИ розм., СТРИМІ́ТИ (СТРЕМІ́ТИ) розм., МАНЯЧИ́ТИ (МАНЯЧІ́ТИ) розм.; ТОПТА́ТИСЯ розм., ТОВКТИ́СЯ розм., ТУПЦЮВА́ТИ розм., ТУ́ПЦЯТИ розм. (переступаючи з ноги на ногу, з місця на місце). Де-не-де стовбичать вартові (О. Гончар); (Одарка:) Геть і ти з моїх очей, не стовбич передо мною (Панас Мирний); — Нехай пані радше скажуть нам, що то за панич стирчав тут сьогодні на вулиці перед нашими вікнами (І. Франко); Тепер трави підсихали не кошені, похмурі легіні й чоловіки стовбеніли біля хат (П. Козланюк); (Дрейсігер:) День у день в шинку стремлять (лежебоки), та до останнього пфенінга пропиваються (Леся Українка); — Прошу вийти й не стриміти мені під дверима (Ірина Вільде); — Лягай спати — чого манячиш, як привид? (С. Васильченко); — Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати, — казав дід Улас Марині (Панас Мирний).