СОРО́МИТИ (докоряти кому-небудь, викликаючи в нього почуття сорому, зніяковіння), ПРИСОРО́МЛЮВАТИ, СТИДИ́ТИ, СТИДА́ТИ розм., СО́ВІСТИТИ розм., СТРАМИ́ТИ розм., СРАМИ́ТИ заст., УСТИДЖА́ТИ (ВСТИДЖА́ТИ) розм., УСТИДА́ТИ (ВСТИДА́ТИ) розм. — Док.: присоро́мити, посоро́мити, постиди́ти, постида́ти, пристиди́ти, усоро́мити (всоро́мити) розм. пристрами́ти, устидати (встида́ти). Чудин став нас соромити (Ю. Яновський); Кузьма присоромив дочку: хіба годиться отак нерозумно поводитись на поважних зборах (Я. Гримайло); Вирівнює бабуня спину, В них віднімає хворостину, Стидає мокрих пустунів (М. Шпак); Почав дід совістити старосту (М. Стельмах); Ріже (Василь) прямо у вічі Йосипенкові правду, перед людьми страмить (Панас Мирний); — А ти школяр та й цього не знаєш, — встидала мене бабуся (С. Васильченко).
СТИДИ́ТИ, джу́, ди́ш і розм. СТИДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., кого.
Докоряти за що-небудь, викликаючи у когось почуття стида; соромити.
Піп сьогодні стидив його, що таке діло робиться без участі сільського вчителя (С. Васильченко);
Зануда.., обернувшись, почав стиха розмовлять зі старим дяком і вже більше не стидав Івана (І. Нечуй-Левицький);
Вирівнює бабуня спину, В них віднімає хворостину, Стидає мокрих пустунів (М. Шпак).
-джу, -диш і розм. стидати, -аю, -аєш, недок., перех.
Докоряти за що-небудь, викликаючи у когось почуття стида; соромити.
[stydyty]
дієсл.
wstydzić
див. страмити, корити
див. соромити