НАЩЕБЕТА́ТИСЯ

НАЩЕБЕТА́ТИСЯ, ечу́ся, е́чешся, док., розм. 1. Те саме, що нащебета́ти 1. [Хор:] Цілував, цілував — Не націлувався, А в саду соловей Не нащебетався (Коч., П’єси, 1951, 201). 2. Наговоритися досхочу (про веселу жіночу мову). Приходили раз по раз люди одвідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони було в нас і нащебечуться і наплачуться (Вовчок, І, 1955, 232); Лише коли роздягла [Надія], обігріла Юрасика, нащебеталася, згадала про іноземця (Баш, На.. дорозі, 1967, 130). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 242.