ІВРИТ

іври́т

• іврит

- мова частини євреїв; офіц. мова Ізраїлю. Належить до ханаан. підгрупи семіт. групи афро-азійської (семіто-хаміт.) сім'ї мов (див. Семітські мови). І. — сучасний, оновлений варіант давньоевр. (гебрайської) мови, збагаченої новою термінологією, передусім наук. Осн. літ. пам'яткою давньоєвр. мови є Старий Завіт (див. Біблія). Приблизно з 4 ст. давньоєвр. мова перестала бути розмовною, залишаючись переважно мовою реліг. л-ри. Починаючи з 9 ст. вона відродилася як мова світської л-ри, особливо поезії, згодом — філософії й науки (нею, зокрема, написано праці з граматики давньоєвр. мови). У 15 — 18 ст. давньоєвр. мова майже не вживалась у світській л-рі. В 19 — на поч. 20 ст. давньоєвр. мовою писали І. Л. Гордон, Менделе Мойхер-Сфорім, Х. Н. Бялик та ін. Тоді ж у Палестині робили спробу вживати її як розмовну. В Ізраїлі лексика сучас. літ. І. поповнюється за рахунок запозичених слів, зокрема інтернаціоналізмів і слів, створених на основі власних коренів. І. зазнав також впливу мови ідиш, через яку до І. потрапили й деякі слов'ян. лексичні та морфол. елементи. Для І. використовують євр. письмо. І. — одна з мов, якою розвивається ізраїльська література.

Лит.: Иврит-русский словарь. М., 1963.

В. С. Рибалкін.

Сучасна модифікація гебрайської мови, з групи семітських; держ. мова в Ізраїлі (поряд з араб.); кілька етапів розвитку: біблійна, класична мова (Старий Заповіт), мова релігійної практики та духовної й світської літератури високого стилю; XVIII-XIX ст. мова євр. просвітництва та художньої літератури; з 2-ої полов. XIX ст. мова повсякденного спілкування; кілька норм вимови, найпоширеніша — сефардська.

[iwryt]

ч.

hebrajski (język) (мова)

іври́т

[іўрит]

-ту, м. (на) -т'і

лінгв.

Ivrit, (modern) Hebrew