О́БІК

О́БІК, розм. 1. присл. Поряд, поруч. З цигаром у зубах, з батогом, застромленим обік.., він поганяв коні (Фр., VII, 1954, 103); Посідали обидва. Мартин похапцем якось на пеньок, Микита ж на поламане колесо обік (Козл., Ю. Крук, 1950, 10); // На деякій відстані; осторонь, збоку. Трохи обік, край високої кручі, на камені самотньо сиділа молода жінка (Баш, Вибр., 1948, 6). 2. у знач. прийм., з род. відм. Уживається при вказуванні на положення одного предмета щодо іншого у знач. біля, поряд. — Ой мені лишечко! — жахнулася Катря обік мене (Вовчок, І, 1955, 190); На нього [танк] сипалися гранати, пляшки з пальною сумішшю: одні влучали, інші падали обік танка (Гончар, III, 1959, 279). О́бік се́бе [сиді́ти, стоя́ти і т. ін.], діал. — поряд, разом (сидіти, стояти і т. ін.). Вони сиділи обік себе, тихо, нерухомо, вдивляючись у воду (Фр., VI, 1951, 312). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 506.