КРАСА́ (сукупність явищ, які милують зір, слух; все прекрасне, гарне), КРАСОТА́, ПОЕ́ЗІЯ розм., ЛІПОТА́ розм., ВРО́ДА (УРО́ДА рідше) розм. — Яка тут краса, яка пишнота на левадах! — промовив я до Свікліцького (І. Нечуй-Левицький); Мамо природо! Ти велична, ти безмежна в своїй красоті (Г. Хоткевич); Людина не живе без поезії, особливо без поезії праці, якій присвячує все своє життя (з журналу); З'явились у місті славні ліпотою церкви та собори. Довго мурувались вони, але — навічно (П. Дорошко); Сонце сходить. Тишина. Повна вроди, Йде весна (М. Терещенко).
КРАСА́ (сукупність зовнішніх рис, фізичних якостей людини, які справляють приємне враження), КРАСОТА́, ВРО́ДА (УРО́ДА рідше), ВРОДЛИ́ВІСТЬ (УРОДЛИ́ВІСТЬ рідше), ХОРО́СТВО діал. (про вроджені зовнішні риси, вигляд людини). — Занапастила мене мати, Зов'яне марне у палатах Краса і молодість моя (Т. Шевченко); Молода княгиня усіх засліпила своєю красотою (О. Стороженко); Покинула мене мати Без грошей, без роду; Дала тільки карі очі, Хорошую вроду (Я. Щоголів); Ці два запорозькі ватажки мали кожен окрему вроду і вдачу (І. Кащенко); Євген Вікторович викохав свій смак до жінок, вередував ними й паспорти вродливості читав з одного погляду (І. Ле); Ой, мати моя, що ти гадала, Що мені світ зав'язала? Ци на хороство, ци на багатство, Ци на хорошу вроду? (П. Чубинський).
УРО́ДА див. вро́да.
див. врода.
Уро́да, -ди, -ді