АКЦЕНТУАЦІЯ

АКЦЕНТУА́ЦІЯ, ї, ж.

1. лінгв. Виділення наголосу в слові; акцентування.

Висвітлюється акцентуація дієслів І особи однини теперішнього (простого майбутнього) часу (з наук. літ.);

Спостереження показує, що учні не завжди володіють правильним наголошуванням, тому слід давати завдання, спрямовані на здобуття знань із правильної акцентуації (із журн.).

2. лінгв. Система наголосів у будь-якій мові або в групі споріднених мов.

Освоєння запозичених термінів українською мовою являє собою складний процес: інтернаціональний запозичений “пристосовується” до законів української фонетики, орфографії, орфоепії і акцентуації, зазнає граматичних змін (з наук. літ.);

Своєю працею Л. Зизаній узаконював позначування наголосів у писаних та друкованих текстах, що певним чином сприяло унормуванню акцентуації як церковнослов’янської, так і східнослов’янських мов (з наук. літ.);

Дослідник вживав уже усталені в мовознавстві другої половини XIX ст. “терміни фонетики”: фонетика, акцентуація, вимова, склад (з наук.-попул. літ.).

3. перен. Те саме, що акце́нт 4.

Принципово важливою є акцентуація в дослiдженнi проблеми активізації самостійної пізнавальної діяльності молодших школярів (з наук.-попул. літ.);

Для автора характерні два можливi сценарії формування національної ідентичності відповідно до акцентуації ним соціально-політичних аспектів прав людини (із журн.).

4. псих. Особливий вияв, загострення окремих рис характеру людини.

Акцентуація являє собою варіант психічного здоров'я (норми), який характеризується особливою вираженістю, загостреністю, непропорційністю деяких рис характеру всьому складу особистості, що приводить її до певної дисгармонії (з наук. літ.);

За ступенем вияву виділяють два види акцентуацій: явна акцентуація, коли риси характеру достатньо виражені протягом усього життя, і прихована акцентуація, коли певні риси виявляються в основному при психотравмах (з навч. літ.);

Автор концепції акцентуації – німецький психіатр Карл Леонгард; він увів термін "акцентуйована особистість" (з навч. літ.).

акцентуа́ція

• акцентуація

(від лат. accentus — наголос)

- виділення фонетичних, морфологічних і синтаксичних частин мови, яке в мовленні здійснюється за допомогою підвищення голосу, а на письмі — над наголошеними голосними відповідним знаком (΄); синонім терміна акцентологія.

В художніх текстах (особливо — поетичних) А. використовується з метою розрізнення омографІ.в ("Співає стежка на город" — П. Тичина; "Образи, образи, образи" — С. Крижанівський), смислового виділення певного слова ("Ніч зірки посвітила. // Шепчуть вітру квіткú: // гей, в танок!" — П. Тичина), запобігання можливого відхилення від метричної схеми ("Цвіт в моєму серці, // Ясний цвіт-первóцвіт, // Ти той цвіт, мій друже, // Сріблянúй первóцвіт" — П. Тичина) тощо. Часом наголос замінюється розрядкою ("Будьте у парку у вівторок, // Коли я не байдужий Вам. // У 8 — 7 без одговорок. // Я буду ввічливий і сам" — М. Семенко) або вживанням великої літери ("Над Сивоусим небесними ланами Час проходить, // час засіває" — П. Тичина).

М. М. Сулима.

[akcentuacja]

ж.

akcentuacja грам.