СТАНИ́ЧНИК, а, ч.
1. іст. У Росії XVI–XVII ст. – озброєний вершник із загону, який висилали в степ для спостереження за пересуванням татарських загонів, що чинили набіги на південні й південно-східні кордони держави.
Звичайно станичник спостерігав ворога з високого дерева, а під деревом стояли його товариші з осідланими кіньми (з навч. літ.).
2. Житель станиці.
Довгопол сходив на битий шлях, в обидва боки подивився, чи не їдуть станичники (Іван Ле);
Коли на кручах розгорівся бій, Згубив з очей станичника Матвій (Л. Первомайський).
-а, ч.
1) іст. У Росії 16-17 ст. – озброєний вершник із загону, якого висилали в степ для спостереження за пересуванням татарських загонів, що чинили набіги на південні й південно-східні кордони держави.
2) Житель станиці.
3) Донський, Кубанський та ін. козак.