Значение слова "__СПОСТЕРЕЖЕННЯ МИТЦЯ, СПОСТЕРЕЖЕННЯ МИТЦЯ, КАНЦЕЛЯРЩИНА, ПОРАТИСЯ, ВПОРАТИСЯ, УПОРАТИСЯ, ПАРУБОК, ПАРУБІЙКО, ПАРУБКУВАТИ" найдено в 1 источниках

__СПОСТЕРЕЖЕННЯ МИТЦЯ, СПОСТЕРЕЖЕННЯ МИТЦЯ, КАНЦЕЛЯРЩИНА, ПОРАТИСЯ, ВПОРАТИСЯ, УПОРАТИСЯ, ПАРУБОК, ПАРУБІЙКО, ПАРУБКУВАТИ

  найдено в  "«Як ми говоримо» Антоненка-Давидовича"
Спостереження митця Наша вельми невелика щодо кількості література про поточну мовну дійсність збагатилася ще на одну книжку — «Слово про слово» відомого українського письменника Костя Гордієнка, що вийшла у видавництві «Радянський письменник». Уже сам факт появи книжки, де розглянуто наші мовні справи, є дуже відрадне явище. Адже так мало, непропорційно до ваги й актуальності мовних питань мало, опубліковано в нас статей, а тим більше книжок на цю важливу тему. Та й чи не парадоксально, що в боротьбі за високу культуру мови виступають у періодиці здебільшого тільки письменники, тимчасом як учені-мовознавці воліють мовчки працювати в тиші кабінетів Інституту мовознавства, ніж устрявати в полеміку, що вряди-годи спалахує на сторінках наших періодичних видань. А кому, як не їм, слід було б насамперед відгукуватись на численні, на жаль, прояви нехлюйства, недбайливості, а то й просто спотворення нашої лункої, барвистої мови! Адже об’єктом спостереження, дослідження й вивчення для вчених-мовознавців має бути не тільки художня література, а й широка база того багатогранного життя, де звучить українська мова. Сюди входить і мова наших газет, журналів, мова вивісок, оголошень, плакатів, мова радіо й телебачення, врешті, вплив Саме з цього погляду є цікавою збірка статей і спогадів К. Гордієнка, доброго знавця народної мови й стиліста. Щоправда, безпосередньо мовним питанням приділено в збірці тільки дві статті: «Чутливість до слова» та «Слово», й на перший погляд здається, ніби збірка не має тематичної єдності, бо інші три статті — «Замітки на «Кленових листках», спогади про В. Еллана-Блакитного та враження від останньої декади української літератури й мистецтва в Москві — «Голоси і барви» — виходять за рамки полеміки письменника з критиками, редакторами й мовознавцями про слово. Проте, вчитуючись у роздуми письменника над майстерністю Стефаникової мови чи перегортаючи сторінки теплих спогадів про В. Еллана-Блакитного, з яких яскраво, хоч і фраґментарно, постає перед читачем доба становлення української сучасної літератури, а водночас і літературної мови сучасної України, чи переймаючись авторовим захопленням від маніфестації української культури в Москві на декаді, мимоволі вчуваєш внутрішню єдність До мовних питань К. Гордієнко підходить не з погляду відхилення від лексичних і фразеологічних норм, а з позицій непримиренного супротивника оканцелярення мови, знебарвлення її, мертвотного штампування замість невтомних мовних шукань. Цієї сторони питання ще майже не торкались ті нечисленні автори, що виступали в нашій пресі в справах культури мови. Тому й цей виступ К. Гордієнка набирає особливої гостроти та оригінальності, не кажучи вже за своєчасність його. Автор спиняє увагу читача не на випадках неправильного вживання того чи того слова, не на хибних фразеологічних конструкціях, а на знебарвленні слова. Слово може стояти у фразі на своєму місці, й усю фразу граматично правильно побудовано, але це далеко ще не все, щоб фраза не була сірою, протокольною, а слово — анемічним, образно-безсилим. Порівняймо: вогонь горить і бурхає полум’я, стугонить вогнище, палахкотить проміння або набростились дерева в І. Виргана замість бажаного спокійним редакторам — набухали бруньки. К. Гордієнко закликає до творчого шукання й збагачення мовних засобів. «Збагачення мови — більш складна (чому не складніша? — Б. А.-Д.) тема: це — будова мови, національна своєрідність, чисто українські звороти, особливості, ознаки, соціальна виразність, поетично-образний лад...», — слушно зауважує він, заперечуючи нерозважним критикам, що плутають народні слова з архаїзмами, просторіччя з діалектизмами й прагнуть стандартного письма. Звісно, мовиться тут про користування словом у художній літературі. Навряд чи хто вимагатиме, щоб і в підручниках садівництва бростились дерева, а в нарисі з фізики неодмінно стугоніло вогнище, бо: «На все потрібен артистичний хист... На все потрібне чуття міри, художній такт, чутливе вухо, смак, усе те, що можна назвати художньою культурою», — каже він далі. Проте К. Гордієнко не обмежується самими рамками художньої літератури, а ставить питання далеко ширше — про впливи канцелярщини й протоколізму на живу мову народу, про змагання шаблону й штампу з образністю слова. Дотепно, в’їдливо-сатирично письменник оповідає, як канцелярські бур’яни гнітять добірне народне слово: «Де ви найдете такого голову колгоспу, який би, приміром, сказав просто: «кури несуться». Цього не може бути. Він неодмінно скаже: «Кури вступили в період носки яєць». Чи почуєте від нього, що колгосп «силосує гичку»? Ні, він такою «буденною» мовою розмовляти не буде. Він скаже: «Колгосп вступив у стадію силосування зеленої маси». Погнила не полова, а «пожнивні рештки». І вже буряк — не буряк, а «цукрова сировина». Справді, тиск штампованих канцелярських висловів позначається не тільки на мові газет і працівників, що раз у раз мають діло з вхідними й вихідними паперами, але часом просякає й на сторінки художніх творів, не кажучи вже за публіцистичні статті. Усі ці рішення, присвоєння, виконання, кредити довір’я й лиміти часу мають одне спільне невичерпне джерело — канцелярію. Розуміється, ніхто не буде заперечувати специфічності ділової мови й вимагати в службовому листуванні образних метафор, метонімій, синекдох і кучерявих епітетів, але й не є конче потрібним починати кожний офіційний папірець словами «з огляду на те» й кінчати «зважаючи на вищесказане», тому вже поготів треба вилучати з канви художнього твору канцелярські реп’яхи. Є слова, що ніяк не даються до використання не тільки в поетичному творі, а й на численних сторінках великого прозового полотна. Хіба можна «прийняти рішення» засвідчитись коханій дівчині в своїх почуттях до неї? К. Гордієнко, до речі, наводить щодо цього слова А. Чехова: «Разве в стихи годятся такие паршивые слова, как «сплошной»? Надо же ведь и вкус иметь», — і К. Федіна: «У меня существует написанный словарь неугодных для работы, запрещенных слов». Щоб наочно показати читачеві, якими є канцелярські штампи в художньому творі, письменник складає навіть маленьку «новелу», зіткану з перлів ділового листування, початок якої вже промовляє сам за себе: «Галина перебувала в колгоспі на гарному рахунку...» Докладно спиняючись на потребі розвивати чутливість до слова або, інакше кажучи, на потребі розвивати художній смак, К. Гордієнко торкається цікавого питання про доцільність використання того чи того слова в певному стилістичному плані. Він слушно констатує, що «деякі наші твори рясніють строкатими, механічно поєднаними різностильовими рядками — не кожен осягнув, відчув, оволодів народним поетичним строєм». І з цим не можна не погодитись, хіба що викликає заперечення виклад цієї правильної думки: в одному ряді стоять дієслова, що вимагають різних відмінків (осягнути — що, відчути — що, але оволодіти — чим ), а тим часом їх узгоджено з одним спільним для всіх іменником в орудному відмінку. Правильно сказано й далі, що слова можуть мати подвійне значення, залежно від того, як їх спрямувати, внаслідок чого слова набирають у фразі позитивного, неґативного чи нейтрального значення. Шкода тільки, що, розвиваючи свою думку про слушність використання різних слів у різних контекстах, К. Гордієнко перечить самому собі: «Коли я чую, що господарка порається біля печі, то мені це зрозуміло. Коли ж я чую, що художник порається біля картини, це в мене викликає подив». Чому? Хіба дієслово поратися, поєднане з іменником художник, не може бути теж відповідно спрямоване й звучати то з позитивною інтонацією, то з неґативною, то з нейтральною? До речі, й наша класика, зокрема Панас Мирний, не цуралася слова поратись і поширювала масштаби його застосування далеко від печі: «Він у тих законах, як миша у зерні, порається: на законах спить, законами диха». А як бути з доконаною формою цього дієслова — впоратися? Теж лишити до вжитку тільки біля печі? Однак І. Франко зважувався писати: «Вони мусили чекати з півгодини, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами», — та й М. Коцюбинський не боявся надавати цьому слову ширшого, ніж робота коло печі, значення: «В моє життя влізло щось, з чим не могла впоратися моя звичайна урівноваженість». Видимо, цей погляд письменника треба поставити до категорії власних уподобань, хоч він і пише: «Я не думаю, що це «смаківщина»...» Ще більше мене дивує твердження К. Гордієнка: «Спробуйте молодого тракториста, завклубом, бригадира, комбайнера назвати парубком!» Ну й що? Спробуємо: «З того часу, як пішов від нас веселий парубійко Сашко Пилипчук, що заправляв у клубі, все пішло нанівець — ні кіно, ні пісень, ні сміху». Або ще: «Наш бригадир, хоч і справний, сказати, чоловік та й у літах уже, а все ще парубкує чомусь». Невже дико звучить? Мені здається — нормально. Хіба можливість парубкувати є прерогатива тільки Енея, про якого І. Котляревський писав, що той «був парубок моторний і хлопець — хоч куди козак»? Очевидно, ні. К. Гордієнко покликається на те, що за часів О. Пушкіна й М. Лєрмонтова в Росії писали «младая дева», чого, мовляв, не скажеш тепер про дівчину комсомольського віку — ланкову чи там доярку, та це навряд чи може переконати когось. Це-бо слова різних категорій і різних мов. К. Гордієнко добре знає, що за часів О. Пушкіна й М. Та багато сперечатись тут не доводиться: кожний митець має свої погляди й смаки. А якщо певні думки автора викликають полеміку, то це тільки свідчить, що його книжка порушує актуальні питання, що вона — на часі. Треба сподіватися, що змістовна збірка статей К. Гордієнка знайде широкий відгук у всіх тих, хто цікавиться українським словом, і напевно стане поштовхом для інших авторів — узятись і собі за перо для участі у важливій і корисній розмові.
T: 12