АБСОЛЮТНА ІСТИНА
АБСОЛЮТНА ІСТИНА - єдино правильна, безумовна істина. Первісним осередком її були релігії, кожна з яких лише себе вважала вірною, а всі інші невірними. Боротьба таких абсолютів була духовно-практичним відтворенням взаємовідносин етносів, яким вони належали. Позитивний сенс такого явища полягав у тому, що людина, яка відчувала себе істотою слабкою і несамодостатньою, потребувала зовнішньої духовної опори. Цією опорою, гарантом її існування виступав Бог. Без А.і. буття людини ставало для неї проблематичним (див. абсолют). А.і. в релігії досягається непохитною вірою. Філософія переосмислила це поняття у двох напрямах. До першого належали мислителі, які вважали за А.і. свої власні філософські вчення чи системи. Кожен з таких мислителів - Платон, Аристотель, Спіноза, Ляйбніц - вважав, що його картина світу і людини абсолютно істинна, тобто не залежить од часу, коли він живе, обставин його особистісного і соціального буття. Але згодом виявилося, що істина не статична, а розвивається, тобто що істина є процес. А.і. постала як завершальна стадія пізнання, як тотожність граничних протилежностей - суб'єктивного і об'єктивного (див. Фіхте), свідомої і несвідомої діяльності (див. Шеллінг), мислення і буття (див. Гегель). Аналогом цієї структури в математиці і природознавстві став "принцип відповідності", згідно з яким попередня система знання входить у більш розвинуту - як її граничний випадок. Таким є співвідношення евклідової і неевклідової геометрії, класичної механіки і теорії відносності тощо. Даний розвиток відбиває прогрес пізнання. Отже, вчення, які в свій час вважалися абсолютними, виявляються відносними, але абсолютне виникає на більш високому рівні. Другий напрям стосується історії пізнання, особливо природничонаукового, яке має кумулятивний характер. Його особливість полягає в тому, що до вже добутих істин додаються нові, підсумком чого стала формула - "абсолютна істина складається із суми відносних істин". Абсолютне тут постає як синонім повноти, тоді як у "принципі відповідності" воно має значення глибини пізнання. Попередні стадії пізнання, які виявилися відносними, зберігають атрибут абсолютності, але тепер в обмеженій сфері і обсязі. Напр., закони класичної механіки абсолютно істинні для малих швидкостей і деяких практичних потреб тощо. І навпаки, більш досконалі системи знання вбирають в себе відносні, менш досконалі. Отже, знання є певним поєднанням абсолютного і відносного. Його розмежування на абсолютну і відносну істини відбувається лише в часі, в процесі розвитку.М. Булатов