Значение слова "__СПІЛЬНО СІЯТИ, СПІЛЬНО Й ПОЛОТИ, СПІЛЬНО СІЯТИ, СПІЛЬНО Й ПОЛОТИ, ВІДСУТНІЙ 2, БРАКУВАТИ 2, НЕМАЄ, ПОЗАЯК 2, НЕДРЕМЛЮЩИЙ, НЕДРІМАЮЧИЙ, НЕДРІМЛИВИЙ, НЕДРЕМНИЙ, НЕИМЕНИЕ, ВІДСУТНІСТЬ 2, БРАК 2, НЕСТАЧА 2, ВОДОБОЯЗНЬ, СКАЗ," найдено в 1 источниках

__СПІЛЬНО СІЯТИ, СПІЛЬНО Й ПОЛОТИ, СПІЛЬНО СІЯТИ, СПІЛЬНО Й ПОЛОТИ, ВІДСУТНІЙ 2, БРАКУВАТИ 2, НЕМАЄ, ПОЗАЯК 2, НЕДРЕМЛЮЩИЙ, НЕДРІМАЮЧИЙ, НЕДРІМЛИВИЙ, НЕДРЕМНИЙ, НЕИМЕНИЕ, ВІДСУТНІСТЬ 2, БРАК 2, НЕСТАЧА 2, ВОДОБОЯЗНЬ, СКАЗ,

  найдено в  "«Як ми говоримо» Антоненка-Давидовича"
Спільно сіяти, спільно й полоти Важливе питання про спільну боротьбу наших письменників і лінгвістів за високу культуру рідної мови порушила стаття О. Пономаріва «Наша спільна нива», надрукована в «Літературній Україні» (№ 9). Справді-бо, кому, як не письменникам і лінгвістам, із художніх творів і словників яких широкі маси засвоюють і вдосконалюють українську мову, сіяти спільно добірне зерно слова й полоти словесний бур’ян? Так, це — спільна нива тих і тих, і на ній треба сумлінної, наполегливої праці та обопільної ділової критики, а не жалів, нарікань і докорів. Але, щоб уникнути надалі праці врозтіч, слід вислухати скарги обох сторін і спільно добрати способу зняти причини їх. Самокритично погоджуючись, що в словниках допущено чимало всяких кальок і спотворень української лексики, О. Пономарів слушно питає: а звідки це береться? Адже «відомо, що укладачі словників не вигадують слів, а здебільшого беруть їх із творів українських письменників, дореволюційних і пореволюційних. Підставою для внесення слова до словника, надання йому певної стилістичної характеристики є передусім уживаність його в літературі». І тут О. Пономарів цілком підставно наводить низку зразків неохайного поводження з українським словом у письменників, журналістів, артистів, працівників радіо й телебачення, і треба відверто визнати, що всі його закиди, надто нам, письменникам, — абсолютно слушні. Додамо від себе, що ми часто забуваємо про ту подвійну відповідальність, яка лежить на письменникові не тільки за його твір, а й за кожне слово в цьому творі. Адже письменник — носій і пропаґандист передових ідей своєї доби, які він утілює в художні образи, — є воднораз певною мірою також учитель, із творів якого вдосконалюють або псують свою мову тисячі читачів. Ми — ще далекі, ой, як далекі від того жаданого стану, коли письменник буде сперечатися з редактором видавництва (сперечатися, звісно, на базі доброго знання своєї мови та її можливостей) за кожне слово в творі, за природність свого неологізму. Навпаки, ми часто з надією поглядаємо на свого редактора, який один може довести до пуття мовно незугарну сторону нашої творчості. Ми можемо почути з уст відомого письменника на прилюдному виступі такі перли, як «треба прийняти якісь міроприємства» або «дякую режисера, артистів і телеглядачів». За це вчителі української мови ставлять двійку, а нас це не дивує, не вражає, не обурює. Чому? Бо не тільки ми, письменники, звикли ставитись до мовних вимог байдуже, але не далеко відбігають від нас у цьому часом і деякі мовознавці. Хіба це нормально, коли науковий працівник Інституту мовознавства сам не знає, де треба вживати відомі усім слова нагода й пригода, і пише в своїй статті «На спільній ниві» (Н. Швидка, «Літературна Україна», № 12): «Він (цебто словник. — Б. А.-Д.) має стати в нагоді вчителю й школяреві, професору й студентові, письменникові й перекладачеві», — або в цій же статті далі: «На літеру «в» чомусь відсутні такі слова...» Невже цей працівник не знає, що відсутніми не можуть бути речі, які відповідно не бувають і присутніми, через те звичайна людина на Україні, далека від мовознавства й усіх його несподіванок, ніколи не висловиться: «В моїй кишені відсутні гроші», — а скаже по-простому, як повелося з діда-прадіда: «У моїй кишені немає (або — бракує) грошей». Чого в наведених мовознавчих фразах більше — мовознавства чи малознавства, не берусь судити, але для мене ясно, що коли такою мовою пересипати словники, вони не тільки не стануть у пригоді професорам, студентам та іншим, а важко буде навіть знайти нагоду, щоб ними десь, окрім хіба фейлетонів, можна було пожиточно користуватися всім, кому це треба. З цього сам собою напрошується висновок: мабуть, не кожний науковий працівник Інституту мовознавства може братися за таку вельми відповідальну, великої, загальнонаціональної ваги справу, як укладання наших словників, бо чи не такі «наукові» руки сіяли не тільки в «зеленому» словнику всяке будяччя, а й у шеститомному Українсько-російському словнику, яким подекуди має підстави хвалитись О. Пономарів, щоправда, сам він признається, що «є певні недогляди й у шеститомнику». Навряд чи стилістично підходить іменник недогляди до таких чудес, як безчасся (читай по-українському — лихоліття, лихі часи), новомісяччя (новий місяць, молодик), відпуск матеріалів (видача, продаж матеріалів). Навіщо, мовляв, діда-бабу витягати з могили? — може заперечити мені О. Пономарів, який до того ж запевняє в своїй статті, що «з 1948 року, відколи вийшов у світ «зелений» словник, багато дечого змінилося». Ми радо вітаємо такі зміни в житті Інституту мовознавства, але мимо своєї охоти мусимо згадувати те сумне, бо всі ці зразки спотворення українського слова перейшли до шеститомника з того ж таки «зеленого» словника, дарма що в Інституті мовознавства «багато дечого змінилося». На жаль, коли до цього додати ще й поточне діяння деяких працівників Інституту мовознавства, на зразок наведеного з недавньої статті, то запевнення О. Пономаріва викликають хоч-не-хоч сумнів. Ми не маємо наміру втручатись у внутрішні справи Інституту мовознавства, але нас не може не турбувати зміст дальших словників цього Інституту, зокрема двотомного Російсько-українського словника, над яким саме тепер працюють наші мовознавці, бо це — не тільки наша спільна нива, а й наш майбутній хліб, і нам не може бути байдуже — глевкий це буде хліб чи добре випечений, ми не хочемо згодом казати, як у приказці: «Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте!» Але спинімось на, так би мовити, технології впорядкування словників. Правдиво зазначає О. Пономарів, що письменники пишуть твори, а укладачі словників беруть із цих творів слова, записують їх у картотеку, а потім переносять у словники. Додамо до цього, що укладачі словників беруть до певних слів, як ілюстрації, фрази не тільки з класиків і тих сучасних письменників, мова яких — зразкова, а й із тих, що їхній рукопис жодний редактор періодики не зважиться пустити до друку в натуральному вигляді, без дбайливої мовностилістичної обробки, хоч і сам О. Пономарів та його колеги добре знають справжню ціну такому «художньо-ілюстративному» матеріалу. Поминаючи тут шкідливість цього останнього моменту в укладанні словників передусім для самих письменників, мова яких — іще недолуга й убога, коли нерозважний автор, попавши зі своїми фразами, старанно виправленими редакторськими руками, до словника, почувався вже майже класиком і переймався думкою, що йому нема чого працювати далі над мовою, зазначимо принагідно, що саме з таких сумнівних джерел випливали перекручені значення давніх українських слів, коли розташовувались біля селищ заводи, знаходилися в морях та океанах острови тощо. Тут само собою виникає питання: а хто й коли змушував чи змушує укладачів безоглядно тягти до словників усякий непотріб? Та працівники, що записують до картотеки слова, — не збирачі утилю, яким байдуже, що збирати й як, аби збирати, а — науковці, яким рекомендується не тільки добре знати основні лексичні, синтаксичні й фразеологічні норми тої мови, над якою вони працюють, а й визначатися чуттям мови, вміти елементарно розрізняти, що в тому чи іншому тексті є природне, органічне для мови, а що — штучне або скальковане. Не можна-бо приглухуватому або й зовсім глухому доручати перевіряти нотний запис щойно проспіваної пісні! Чи можна собі уявити, щоб у російських академічних словниках поряд із правильними словами, приміром, нравиться, сомневаться, стояло б, навіть під рубрикою «редко», — ндравиться, сумлеваться, дарма що на письмі й з уст можна в Росії натрапити й на таке? Чи можна припустити, щоб російський мовознавець не знав, наприклад, як треба правильно сказати по-російському — «снимаю с себя ответственность» чи «раздеваю с себя ответственность»? А чому ж це допустимо в аналогічних випадках у нас? Чи не слід би, товариші мовознавці, вам щодо цього брати приклад у росіян і повчитися в них, як треба культурно поводитися з рідним словом? Чом би вам, нарешті, не наслідувати прикладу Б. Грінченка в справі вкладання словників? Адже за його часів теж не бракувало словесного мотлоху чи полови, а тим часом Б. Грінченко брав до свого словника (і ми досі користуємось ним охоче) далеко не все, що траплялось йому напохваті, а лише критично пересіяне й науково перевірене. Візьмімо, приміром, одіозне колись слово позаяк (ніби синонім до загальновживаних бо, через те що, тому що), без якого рідко хто обходився серед дореволюційних українських публіцистів та промовців; чи є це штучне, непотрібне слово в грінченківському словнику? Ні, нема, як не знайдете там і багатьох інших подібних див, що могли проскочити, але не прижилися в живій мові народу. Кажу це все не на зайвий докір нашим мовознавцям, а тому, що хочу як письменник знайти діловий контакт і взаєморозуміння в нашій спільній справі. Я — частково обізнаний із матеріалами до нового двотомного Російсько-українського словника, й саме це спонукує мене ворушити старе. Мушу насамперед щиро визнати поступ уперед в укладанні цього словника проти всього попереднього, що виходило з Інституту мовознавства. Матеріал до словника на деякі літери справді приємно вражає сумлінною, копіткою працею укладачів, які доклали сил, щоб дати щонайбільше українських відповідників до кожного російського слова, проілюструвати це прикладами з живої мови, навести діалектизми, ідіоми тощо. Таким словниковим матеріалом зручно користуватися, в ньому серед багатьох синонімів можна знайти саме те, що потрібно семантично чи нюансово. Але матеріал до різних літер укладають різні працівники, через те поряд із зразково опрацьованими сторінками можна натрапити зненацька на сумні рецидиви «зеленого» словн Візьмімо, приміром, із матеріалів до цього словника українські відповідники до російського недремлющий. Читаємо: недрімаючий, недрімливий і, нарешті, під отим самим «відірви та викинь» — уст. недремний. Відповідно до цієї «зеленої» традиції дано й переклад вислову недремлющее око як недрімаюче око замість давно відомого українського крилатого вислову недремне око. Не дивно після згаданої вже статті «На спільній ниві» прочитати на російське слово неимение на першому місці — відсутність, а потім уже — правильне українське брак, до якого можна було б додати ще — нестача. Видимо, з тих самих побудників на медичний термін водобоязнь стоїть, ніби як український відповідник, тільки те саме російське слово, водобоязнь, так, наче нема всім відомих українських слів сказ, скаженівка, скажениця. Не інакше, як через ті ж причини до російського вдоволь наведено українське слово вдосталь і те саме російське вдоволь, тільки вже під рубрикою — «розмовне українське слово». А де, на яких вибоїнах Інституту мовознавства вкладачі словника загубили всім відомі українські слова — вволю, удостачу, досхочу, до призволящого, вповні, вдозвіль, доволі? Чи ці слова, на думку вчених працівників, — такі вже застарілі, що їх усіх треба підновити єдиним словом вдоволь?.. Неймовірно, але — факт! Я міг би наводити дуже багато ще таких дивовижних моментів із матеріалів до цього словника, що має заступити горезвісний «зелений» словник, але це не є метою моєї статті, й торкнувся я цього питання лиш принагідно, «сигналізуючи небезпеку» й бажаючи перейти до деяких вад самої форми роботи Інституту мовознавства. Дивна річ: ми стільки пишемо й говоримо про потребу підносити культуру нашої мови, виступаємо про це в пресі, на всяких зборах, улаштовуємо огляди мовного стану в різних виданнях та органах, але в усьому цьому Інститут мовознавства не бере майже ніякої участі, крім двох-трьох осіб, які вряди-годи, подібно до О. Пономаріва, забирають слово в цих пекучих питаннях. Кому, як не вам, товариші мовознавці, слід було б давно вже втрутитися в це діло, сказати своє поважне наукове слово, повчити часом і нас, письменників, теж грішних, як треба орудувати українським словом! Яка це спільна нива, коли одні орють і сіють, а другі тільки споглядають, навіть не помічаючи огріхів? Хіба Інститут мовознавства задовольняє мова наших газет, радіо, телебачення, на яку справедливо нарікає в своїй статті О. Пономарів? Хіба наших мовознавців не вражає іноді мова наших підручників або така продукція видавництва «Радянська школа», як Орфографічний словник М. Стефанцева з його лексичним добором, на який слушно реагував журнал «Україна», вмістивши замітку «Оце так посібник!» і колективний осуд цього витвору? Причому, на запрошення редакції тут висловив свою компетентну думку й працівник Інституту мовознавства, доктор філологічних наук Ф. Жилко (див.: «Україна», № 5 за 1965 р.). Я маю певність, що й вас, товариші мовознавці, як і кожну культурну людину на Україні, це обурює. Але чому ви не виявляєте ініціативи в цій боротьбі за культуру слова? Чом би вам не скликати конференції чи наради працівників редакцій газет і журналів і не допомогти їм побачити їхні помилки? Чом би вам не допомогти в цьому також працівникам радіо й телебачення? Чому ви відразу не сигналізували про загрозу псування мови учнів «посібником» М. Стефанцева, а смиренно мовчали, поки той не випустив у видавництві «Радянська школа» аж шість тиражів цієї культивації суржика в нашій школі? У тиші академічних кабінетів укладається й новий двотомний Російсько-український словник Інституту мовознавства, і який там матеріал підготовано до друку, знає обмежене число людей. А тим часом це є та справа, в якій мають узяти щонайактивнішу участь широкі кола нашої громадськості, висловлюючи свої зауваження й побажання та даючи поради. Зрозуміло, нема змоги розглянути ввесь матеріал до словника багатьом людям, серед яких мають бути не тільки письменники й журналісти, а й викладачі мови та літератури, працівники радіо й телебачення, артисти, взагалі працівники культурного фронту, але доповісти, принаймні, про цю працю, обговорити бодай ті спірні питання, мізерну частину яких я навів вище, Інститут мовознавства може й мусить зробити. Мені можуть заперечити, навіщо здіймати тривогу, коли ще маємо тільки матеріали до Словника, а не сам словник, до якого, може, ще й не ввійде все те, проти чого я тут застерігаю. Але слід пам’ятати, що пізно буде критикувати чи висловлювати побажання й жалі, коли словник уже вийде з друку й на підставі його редактори у видавництвах виправлятимуть у наших рукописах сказ на водобоязнь і недремне око на недрімаюче... Та й чого нам цуратись випробуваного методу громадської апробації, коли він не раз уже демонстрував нам свої позитивні наслідки? У словниковій справі, як і взагалі в справах культури мови, треба не відмежовуватись один від одного академічними стінами, а сприяти один одному. Скільки я пам’ятаю, ще ніколи не було зустрічі в нас мовознавців хоч би з письменниками, дарма що працюємо на спільній ниві. Чому б нам не зустрітись найближчим часом, тим більше, що є й нагода поговорити про вкладання двотомного словника, який однаково цікавить усіх нас. Зустрівшись у діловій обстановці, ми станемо з вами на спільну ниву, де треба разом сіяти й разом полоти. І є певність, що на такому діловому ґрунті ми завжди зможемо домовитися, щоб нам усім правили за робочий девіз вікопомні слова невтомного працівника й великого патріота Максима Рильського: Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде!
T: 8