КУМА́, и́, ж.
1. Хрещена мати по відношенню до батьків хрещеника і до хрещеного батька; мати дитини по відношенню до хрещеного батька і хрещеної матері.
– Я знаю її, вона кума моя (Панас Мирний);
У нас тепер в гостях Марія Михайлівна, вона ж була і за куму (Леся Українка);
Кума Тетяна, піднісши чарку, розповідає весело цілому родові, як її хрещениця прибула на цей світ (І. Багряний);
– Тамо, глаголю вам, у кожній шостій хаті у мене – кум, і через кожну хату – кума (Яків Баш);
Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати дружиною Никифора (С. Скляренко);
Чиїй тільки дитині не стригла вона ножицями голівку на річницю з дня народження, отоді, як, зібравши до столу всю рідню, роблять дитині пострижени і кума першою цілує дитину в теплу стрижену голівку? (Григорій Тютюнник).
2. заст. Приятелька (у звертанні).
Прокинься, кумо, пробудись Та кругом себе подивись (Т. Шевченко);
Маланка обіймала вже ковалиху: – Кумочко, кумо... (М. Коцюбинський);
– Тітонько, то ж типерка [тепер] мій Гартем вернеться. Чуєте, тіточко, чуєте, кумо Соломко? І твій Павло (В. Лис);
Та що це ви, кумо, – зацитькали на жінку сусідки. – Негоже так про покійника (І. Андрусяк).
3. нар.-поет. Назва лисиці в казках, байках.
Коли вовк схопить куму за ногу, лисиця говорить: – Тягни, дурню! (з казки);
Прокракала роззява, огляділась. – Чортма куми і снідання нема... (Л. Глібов).