ЦА́ПА

ЦА́ПА, присл., розм. У вертикальному положенні; сторч, дибки. Стрімка течія щораз підхоплювала дуба, як пір’їну, і кидала його з боку на бік, ставила цапа (Добр., Очак. розмир, 1956, 61). &́9671; Скака́ти ца́па — рішуче протидіяти чому-небудь, заперечувати щось. [Роман:] Та хоч би батько цапа скакав, а я таки женюсь на Мотрі (К.-Карий, І, 1960, 396); — Не скачи, пане, цапа, бо, гляди, слимаком поповзеш (Стельмах, Хліб., 1959, 50); Става́ти (ста́ти) ца́па — зводитися на задні ноги; здиблюватися. Велетенський жеребець не зносив людського духу. Він іржав і ставав цапа, як тільки бачив коло себе живу людину (Загреб., Шепіт, 1966, 58); Кінь змилений став цапа (Головко, І, 1957, 72); Станови́тися ца́па див. станови́тися. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 180.