асона́нс
• асонанс
(франц. assonance, від лат. assono — відгукуюсь)
1) Повторення однакових голосних у віршованих рядках і строфах (рідше — в прозі): "І громом молодим котилося над нами, лунало по ланах: „Вперед за владу Рад!"" (В. Сосюра). А. часто поєднується з алітерацією, чим досягається значний худож. ефект: "Дзвоник земської пошти дзеленькав монотонно і разом з карканням ворон розносив сум по сутеніючім просторі" (М. Коцюбинський).
2) Неточна, неповна рима, основана на збігові наголошених голосних або наголошених складів, причому закінчення заримованих слів можуть не збігатися. В сучас. поезії, зокрема українській, асонансна рима використовується дуже широко (напр., у Л. Костенко: "недовгою — долею", "таємну — твоєму", "треба — ребра", "востаннє — листами")".
Й. М. Голомбйовський.
АСОНА́НС, у, ч., літ.
Неповна рима, в якій співзвучні тільки наголошені голосні звуки; повторення однакових голосних звуків у рядку чи строфі.
М. Т. Рильський користується таким засобом художнього впливу, як звукопис. Його поетика має зразки чудових асонансів та алітерацій (з наук. літ.).
-а, ч., поет.
Неповна рима, в якій співзвучні тільки наголошені голосні звуки; повторення однакових голосних звуків у рядку чи строфі.
[asonans]
ч.
asonans
вірш.
assonance
Суголос, співзвуччя, співзвучність
Асона́нс, -су; -на́нси, -сів